Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 20

— А ось цю річ, — Олександр дістав з нагрудної кишені годинника, — брат наказав передати вам.

Господар довго й уважно розглядав подарунок, перебирав пальцями ланцюжок, немов перелічував у ньому кількість малесеньких кілець. Після тривалої паузи запитав:

— Коли ви приїхали до Вінниці?

— Нещодавно.

— Добралися без ускладнень?

— Авжеж. Мені пощастило. За дві пачки сигарет шофер попутної машини привіз мене з Ровно до самої Вінниці.

— Годин вісім були в дорозі?

— Що ви! Значно менше.

— Документи у вас перевіряли?

— Уявіть собі, ніхто навіть не цікавився, хто я і куди їду.

— Так, так, — багатозначно мовив Матвій Васильович. — Тоді розкажіть мені, коли і яким чином дісталися сюди відтіля, — він махнув рукою, кудись за плечі.

Криворученко розповів усе так, як радив Петро Романович. Для переконливості показав навіть свої демобілізаційні документи. Власне, на цьому, як вважав Криворученко, й закінчилася перевірка. Господар квартири розпорядився:

— Отже, поки що лишаєтесь у мене. Тільки поводьтеся так, щоб вас ніхто тут не бачив.

Він завів Олександра до невеличкої кімнати, де стояли лише канапа й столик, завалений книжками.

— Майте на увазі, крім мене, ніхто не знає, що ви тут. На випадок небезпеки — ви мій племінник. Повертаєтесь після госпіталю до Харкова. Зрозуміли?

— Авжеж, — відповів Криворученко.

Через кілька хвилин Матвій Васильович вийшов з квартири. Години дві в помешканні було тихо, потім гримнули двері. Господар приніс Олександрові вечерю. Постояв, подивився, як гість апетитно жує консервовану свинину, знизав плечима і мовчки зник.

Ніч минула спокійно. Потім настав новий день, а з ним з’явились непередбачені для Криворученка тривоги.

ЧОРНИЙ ЧЕМОДАН

Поїзд ішов на захід. В купе сиділо кілька жінок. Вони розмовляли про свої буденні клопоти, про ціни на базарі, продовольчі картки…

— А я оце й без хліба сиділа б, аби хоч один синочок поріг дому переступив, — бідкалася літня пасажирка в благенькій хустці. — Про двох соколиків тільки папірці зберігаю. Однаково в них написано: «Загинув смертю хоробрих».— І жінка зайшлася гірким плачем.

— Не побивайтесь так, себе хоч побережіть, — заспокоювала її сусідка. — Я теж свого найменшого, в думках, було, поховала. Два роки в окупації нічого не знала про нього. Аж потім об’явився з товаришем, коли німців погнали на захід. «Я, — каже, — дорога матусю, партизанив і близенько від села був, а зайти не міг* Не мав права»…

— А у нас на тому тижні диверсанта зловили, — порушила мовчанку бабуся. — Зайшов на виселок, подейкують, і якісь порошки в колодязь сипав. Інвалід один, міліціонер колишній, побачив. Зловили жінки й відвели, куди слід. Тепер уже не викрутиться.

— Лазять гади, — зі злістю кинула молодиця, що сиділа скраю. — Спершу й не візьмеш втямки: людина як людина. Ну, ось такий, як цей, — кивнула на Олександра.

— А ти, синку, мабуть, їдеш воювати? — промовила старенька мати двох загиблих синів. — Боже мій, скільки їх, отаких, уже поїхало! І ще їдуть на фронт, а назад ніби доріженьку забули…