Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 96
Олексій Толстой
Кілька разів коло Івана Ілліча з чваканням у дерево хлопала куля, падала гілка. Він звернув з соші на поле і пробирався навмання чагарником. Стрільба так само раптово почала затихати й закінчилась. Іван Ілліч зняв кашкета й витер мокрого лоба. Знов було тихо, як ні-д водою, лише падали краплі з кущів. Слава богу, Дашині листи він сьогодні прочитає. Іван Ілліч засміявся і перестрибнув через канавку. Нарешті зовсім поруч він почув, як хтось, позіхаючи, сказав:
— От і поспали. Василю, я кажу — от і поспали.
— Зажди, — відповіли уривчасто, — іде хтось.
— Хто йде?
— Свій, свій, — поспішно сказав Телєгін і зараз же побачив земляний бруствер окопу і два бородатих обличчя, що дивилися на нього з-під землі. Він спитав:
— Якої роти?
— Третьої, ваше благородіє, свої. Чого ж ви, ваше благородіє, по верху ходите? Зачепити можуть.
Телєгін стрибнув в окоп і пішов по ньому до ходу сполучення, що вів до офіцерської землянки. Солдати, розбуджені стрільбою, говорили:
— В такий туман, дуже просто, він річку де-небудь перейде.
— Нічого трудного.
— Раптом — стрільба, гуркіт — ні з того ні з сього… Налякати, чи що, хоче, чи він сам боїться?
— А ти не боїшся?
— Так я ж хіба що? Я страшенно полохливий.
— Хлопці, Гаврилові пальця геть одірвало.
— Заверещав, пальця отак догори держить.
— От кому щастя… Додому відправлять.
— Еге — відправлять! Якби йому всю руку відірвало, а з пальцем — погниє поблизу, та й знову давай у роту..»
— Коли ця війна скінчиться?
— Годі вже про неї.
— Скінчиться, та не ми це побачимо.
— Хоч би Відень абощо взяли.
— А тобі він нащо?
— Так, все-таки.
— До весни воювати не скінчимо, — однаково всі розбіжаться. Землю хто буде обробляти, — жінки? Народу накришили — далі нікуди. Годі. Напились, самі перестанемо.
— Ну, єнерали скоро воювати не перестануть.
— Це що за балачки?.. Хто це тут говорить?..
— Годі тобі собачитись, унтер… Проходь.
— Єнерали воювати не перестануть.
— Правильно, хлопці. Насамперед, — подвійна платня йде їм, хрести, ордени. Мені один чоловік розказував:: за кожного, каже, рекрута англійці платять нашим генералам по тридцять вісім карбованців з половиною за душу.
— От сволота! Як худобу продають.
— Гаразд, потерпимо, побачимо.
Коли Телєгін увійшов у землянку, батальйонний командир, підполковник Розанов, гладкий, в окулярах, з рідким волоссям, сказав, сидячи в кутку під ялиновими гілками на попонах:
— З’явився, голубчику.
— Пробачте, Федоре Кузьмичу, збився з дороги, — туман страшенний.
— Ось що, голубчику, доведеться цієї ночі потрудитися…