Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 96

Кілька разів коло Івана Ілліча з чваканням у дерево хлопала куля, падала гілка. Він звернув з соші на поле і пробирався навмання чагарником. Стрільба так само раптово почала затихати й закінчилась. Іван Ілліч зняв кашкета й витер мокрого лоба. Знов було тихо, як ні-д водою, лише падали краплі з кущів. Слава богу, Дашині листи він сьогодні прочитає. Іван Ілліч засміявся і перестрибнув через канавку. Нарешті зовсім поруч він почув, як хтось, позіхаючи, сказав:

— От і поспали. Василю, я кажу — от і поспали.

— Зажди, — відповіли уривчасто, — іде хтось.

— Хто йде?

— Свій, свій, — поспішно сказав Телєгін і зараз же побачив земляний бруствер окопу і два бородатих обличчя, що дивилися на нього з-під землі. Він спитав:

— Якої роти?

— Третьої, ваше благородіє, свої. Чого ж ви, ваше благородіє, по верху ходите? Зачепити можуть.

Телєгін стрибнув в окоп і пішов по ньому до ходу сполучення, що вів до офіцерської землянки. Солдати, розбуджені стрільбою, говорили:

— В такий туман, дуже просто, він річку де-небудь перейде.

— Нічого трудного.

— Раптом — стрільба, гуркіт — ні з того ні з сього… Налякати, чи що, хоче, чи він сам боїться?

— А ти не боїшся?

— Так я ж хіба що? Я страшенно полохливий.

— Хлопці, Гаврилові пальця геть одірвало.

— Заверещав, пальця отак догори держить.

— От кому щастя… Додому відправлять.

— Еге — відправлять! Якби йому всю руку відірвало, а з пальцем — погниє поблизу, та й знову давай у роту..»

— Коли ця війна скінчиться?

— Годі вже про неї.

— Скінчиться, та не ми це побачимо.

— Хоч би Відень абощо взяли.

— А тобі він нащо?

— Так, все-таки.

— До весни воювати не скінчимо, — однаково всі розбіжаться. Землю хто буде обробляти, — жінки? Народу накришили — далі нікуди. Годі. Напились, самі перестанемо.

— Ну, єнерали скоро воювати не перестануть.

— Це що за балачки?.. Хто це тут говорить?..

— Годі тобі собачитись, унтер… Проходь.

— Єнерали воювати не перестануть.

— Правильно, хлопці. Насамперед, — подвійна платня йде їм, хрести, ордени. Мені один чоловік розказував:: за кожного, каже, рекрута англійці платять нашим генералам по тридцять вісім карбованців з половиною за душу.

— От сволота! Як худобу продають.

— Гаразд, потерпимо, побачимо.

Коли Телєгін увійшов у землянку, батальйонний командир, підполковник Розанов, гладкий, в окулярах, з рідким волоссям, сказав, сидячи в кутку під ялиновими гілками на попонах:

— З’явився, голубчику.

— Пробачте, Федоре Кузьмичу, збився з дороги, — туман страшенний.

— Ось що, голубчику, доведеться цієї ночі потрудитися…