Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 94

Олексій Толстой

«Ні, ні, — думав він, дивлячись під ноги, — якщо я і скажу їй ці слова, — буде безсовісно: вона не може мене любити, але, як чесна і добра дівчина, погодиться, коли я запропоную їй одружитися. Але це буде насильство. І тим більш не маю права говорити, що ми розлучаємось невідомо на який час, і, напевне, я з війни не повернусь…»

Це був один з нападів самоїдства. Даша раптом спинилась і, обпершись об його плече, зняла з ноги туфельку.

— Ах, боже мій, боже мій, — промовила вона й почала висипати пісок з туфлі, потім наділа її, випросталась і зітхнула глибоко. — Я буду дуже вас любити, коли ви поїдете, Іване Іллічу.

Вона поклала руки йому на шию і, дивлячись в очі ясними, майже суворими, без усмішки, сірими очима, зітхнула ще раз, легко:

— Ми й там будемо вкупі, правда ж?

Іван Ілліч обережно пригорнув її і поцілував у ніжні, затремтілі губи. Даша заплющила очі. Потім, коли їм обом не вистачило більше повітря, Даша відхилилась, взяла Івана Ілліча під руку, і вони пішли вздовж важкої і темної води, що лизала багровими відблисками берег коло їх ніг.

Все це Іван Ілліч згадував з невтомним хвилюванням щоразу в години тиші. Ідучи зараз з закинутими за шию руками, в тумані, по шосе, між деревами, він знову бачив уважний погляд Даші, відчував довгий її поцілунок.

— Стій, хто йде? — крикнув грубий голос з туману.

— Свій, свій, — відповів Іван Ілліч, опускаючи руки в кишені шинелі, і звернув під дуби до невиразного громаддя замку, де в кількох вікнах жовтіло світло. На ганку хтось, побачивши Телєгіна, погасив цигарку і виструнчився. «Що, пошти не було?» — «Нікак нєт, ваше благородіє, ждемо». Іван Ілліч увійшов у прихожу. В глибині її, над широкими дубовими сходами, висів старовинний гобелен, на ньому, серед тоненьких дерев, стояли Адам і Єва, вона держала в руці яблуко, він — зрізану гілку з квітками. Їх вилинялі обличчя і голубуваті тіла тьмяно освітлювала свічка, що стояла в пляшці на тумбі коло сходів.

Іван Ілліч відчинив двері направо й увійшов у порожню кімнату з ліпною стелею, що обвалилася в кутку, там, де вчора в стіну вдарив снаряд. Коло палаючого каміна, на ліжку, сиділи поручик князь Бєльський і підпоручик Мартинов. Іван Ілліч поздоровкався, спитав, коли ждуть з штабу автомобіль, і сів неподалік на патронні бляшанки, мружачись від світла.

— Ну що, у вас все пострілюють? — спитав Мартинов.

Іван Ілліч не відповів, знизав плечима. Князь Бєльський говорив далі стиха:

— Головне — це сморід. Я написав додому, — мені не страшна смерть. За вітчизну я ладен пожертвувати життям, для цього я, власне кажучи, перевівся в піхоту і сиджу в окопах, але сморід мене вбиває.

— Сморід — це дурниці, не подобається, не нюхай, — відповів Мартинов, поправляючи аксельбанти, — а от, що тут немає жінки — це важливо. Це — до добра не доведе. Подумай сам, командуючий армією — стара трухлятина, і нам тут влаштували монастир — ні горілки, ні жінок. Хіба це піклування про армію, хіба це війна?