Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 95

Мартинов підвівся з ліжка і чоботом став підштовхувати палаючі поліна. Князь замислено курив, дивлячись на вогонь.

— П’ять мільйонів солдатів, які паскудять, — сказав він, — крім того, гниють трупи й коні. На все життя у мене залишиться спогад про цю війну, як про те, що погано тхне. Брр…

Надворі зачахкав автомобіль.

— Панове, пошту привезли! — гукнув у двері схвильований голос.

Офіцери вийшли на ганок. Коло автомобіля рухались темні постаті, кілька чоловік бігло по двору. І хрипкий голос повторював: «Панове, прошу не хапати з рук».

Мішки з поштою і посилками були внесені в прихожу, і на сходах, під Адамом і Євою, їх почали розпаковувати. Тут була пошта за цілий місяць. Здавалося, в цих брудних парусинових мішках було сховане ціле море любові й журби — все покинуте, миле життя, яке не повернеться.

— Панове, не хапайте з рук, — хрипів штабс-капітан Бабкін, гладкий, багровий чоловік. — Прапорщик Телєгін, шість листів і посилка… Прапорщик Ніжний — два листи…

— Ніжний убитий, панове…

— Коли?

— Сьогодні вранці.

Іван Ілліч пішов до каміна. Всі шість листів були від Даші. Адреса на конвертах написана розгонистим почерком. Івана Ілліча заливало ніжністю до цієї милої руки, що написала такі великі літери. Нахилившись до вогню, він обережно розірвав перший конверт. Звідти війнуло на нього таким спогадом, що довелося на хвилину заплющити очі. Потім він прочитав:

«Ми вирядили вас і виїхали з Миколою Івановичем тога ж дня в Сімферополь і ввечері сіли в петербурзький поїзд. Зараз ми на нашій старій квартирі. Микола Іванович дуже стурбований: від Катюші немає ніяких звісток, де вона — не знаємо. Те, що у нас з вами сталося, таке велике й таке раптове, що я й досі не можу опам’ятатися. Не обвинувачуйте мене, що я вам пишу «ви». Я вас люблю. Я буду вас вірно й дуже сильно любити. А зараз дуже тривожно — вулицями проходять війська з музикою, і так сумно, ніби щастя відходить разом з сурмами, з цими солдатами. Я знаю, що не повинна цього писати, але ви все-таки будьте обережні на війні».

— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — Телєгін насилу обернувся, у дверях стояв вістовий. — Телефонограма, ваше благородіє… Викликають у роту.

— Хто?

— Підполковник Розанов. Якнайшвидше просили бути.

Телєгін склав недочитаного листа, разом з іншими конвертами заховав під сорочку, насунув картуза на очі і вийшов.

Туман тепер став ще густіший, дерев не було видно, іти довелося як у молоці, визначаючи дорогу тільки за хрускотом жорстви. Іван Ілліч повторював: «Я буду вас вірно і дуже сильно любити». Раптом він спинився, прислухаючись. В тумані не було ані звука, тільки падала інколи важка крапля з дерева. І от, неподалік, він став розрізняти якесь булькання і м’яке шарудіння. Він рушив далі, булькання стало виразніше. Він сильно відкинувся назад — брила землі, відірвавшись з-під його ніг, обвалилась і важко хлюпнула в воду.

Очевидно, це було те місце, де соша обривалась над річкою, коло спаленого мосту. По той бік, кроків за сто звідси, він це знав, до самої річки підходили австрійські окопи. І справді, слідом за тим, як хлюпнула вода, наче батогом, з того боку ляснув постріл і покотився по річці, ляснув другий, третій, потім наче рвонуло залізо — залунав довгий залп, і у відповідь йому забахкали звідусіль заглушені туманом поквапливі постріли. Все гучніше, гучніше загуркотіло, заухало, заревло по всій річці, і в цьому окаянному гармидері квапливо зататакав кулемет. Бух! — ухнуло десь у лісі. Дірявий гуркочучий туман щільно висів над землею, прикриваючи цю звичайну й огидну подію.