Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 98

— Зубами загризу, туди їх в душу!

Побіг третій, і четвертий, і ще один зірвався і закричав, борсаючись у воді…

Перебігли всі і залягли, понагортавши лопатами потроху землі перед собою. Постріли несамовито тепер гримотіли по всій річці. Не можна було підвести голови — по тому місцю, де залягли охотники, так і поливало, так і поливало з кулемета. Раптом шваркнуло невисоко — раз, два, — шість разів, і глухо попереду гримнуло шість розривів. Це з нашого боку вдарили по кулеметному гнізду.

Телєгін і поперед нього Василь Зубцов схопились, пробігли кроків сорок і лягли. Кулемет знову застукотів, зліва, з темряви. Але було ясно, що з нашого боку вогонь сильніший, — австрійця заганяли під землю. Користуючись перервами стрільби, охотники підбігали до того місця, де ще вчора перед австрійськими траншеями наша артилерія розкидала дротяне загородження.

Його знов почали були заплітати за ніч. На дротах висів труп. Зубцов перерізав дріт, і труп упав мішком перед Телєгіним. Тоді рачки, без гвинтівки, випереджаючи інших, заскочив уперед охотник Лаптєв і ліг під самий бруствер. Зубцов гукнув до нього:

— Вставай, кидай бомбу!

Але Лаптєв мовчав, не ворушився, не обертався, — мабуть, завмерло серце від страху. Вогонь посилився, і охотники не могли рушити далі, — припали до землі, закопалися.

— Вставай, кидай, сучий сину, бомбу! — кричав Зубцов. — Кидай бомбу! — і, витягнувшись, тримаючи гвинтівку за приклад, штиком тикав Лаптєву в шинелю, що стирчала коробом. Лаптєв обернув вишкірене лице, відстебнув від пояса гранату, і раптом, упавши грудьми на бруствер, кинув бомбу, і, слідом за розривом, стрибнув в окоп.

— Бий, бий! — закричав Зубцов не своїм голосом…

Підвелося чоловік десять охотників, побігли і зникли під землею, — було чути тільки рвані, різкі звуки розривів.

Телєгін метався по брустверу, як сліпий, і ніяк не міг відстебнути гранату, стрибнув нарешті в траншею і побіг, зачіплюючись плечима за липку глину, спотикаючись і кричачи на весь роззявлений рот… Побачив біле, як маска, обличчя чоловіка, що притулився у западині окопу, і схопив його за плечі, і чоловік, наче уві сні, забурмотів, забурмотів…

— Замовкни ти, чорт, не чіпатиму, — мало не плачучи, закричав йому в білу маску Телєгін і побіг, перестрибуючи через трупи. Але бій уже кінчався. Юрба сірих людей, покидавши зброю, лізла з траншеї на поле. Їх штовхали прикладами. А кроків за сорок, у критому гнізді, все ще гримотів кулемет, обстрілюючи переправу. Іван Ілліч, протовплюючись серед охотників і полонених, кричав:

— Чого ж ви дивитесь, чого ви дивитесь!.. Зубцов, де Зубцов?

— Тут я…

— Чого ж ти, чорт окаянний, дивишся!

— Та хіба до нього підступиш?

Вони побігли.

— Стій!.. Ось він!

З траншеї вузький хід вів у кулеметне гніздо. Нахилившись, Телєгін побіг по ньому, вскочив у бліндаж, де в темряві все тряслось від нестерпного грюкоту, схопив когось за лікті і потягнув. Зразу стало тихо, тільки, борюкаючись, хрипів той, кого він віддирав від кулемета.