Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 92

Залишки полку, де служив Телєгін, окопалися вздовж берега вузької і глибокої річки. Позиція була погана, вся на видноті, і окопи мілкі. В полку з години на годину ждали наказу про наступ, і поки що всі були раді виспатись, перезутися, відпочити, хоч з того боку річки, де в траншеях сиділи австрійські частини, ішов сильний обстріл.

Надвечір, коли годин на три, як звичайно, вогонь ущух, Іван Ілліч пішов у штаб полку, що містився в покинутому замку, верст за дві від позиції.

Кудлатий туман лежав по всій річці, що звивалася в заростях, і клубочився в прибережних кущах. Було тихо, вогко й пахло мокрим листям. Зрідка по воді глухо котився поодинокий постріл.

Іван Ілліч перестрибнув через канаву на соту, спинився і закурив. З боків, у тумані, стояли вже безлисті величезні дерева, які здавалися дивовижно високими. Далі за ними на болотяній низині було ніби розлите молоко. В тиші жалібно свиснула куля. Іван Ілліч глибоко зітхнув і пішов по хрусткій жорстві, поглядаючи вгору на примарні дерева. Від цього спокою і тому, що він сам-один іде й думає, в ньому все відпочивало, відходив тріскучий шум дня, і в серце пробирався тонкий болісний сум. Він ще раз зітхнув, кинув цигарку, заклав руки за шию і так ішов, наче в чудесному світі, де були тільки примари дерев, його живе, знемагаюче любов’ю серце і незрима чарівність Даші.

Даша була з ним у цю годину відпочинку й тиші. Він почував її дотик щоразу, коли вщухали залізне виття снарядів, тріскотнява гвинтівок, крики, лайки, — всі ці зайві у божественному всесвіті звуки, — коли можна було приткнутися де-небудь у кутку землянки, і тоді чари торкалися його серця.

Іванові Іллічу здавалося, що коли доведеться вмирати, — до останньої хвилини він буде відчувати це щастя єднання. Він не думав про смерть і не боявся її. Ніщо тепер не могло одірвати його від чудового стану життя, навіть смерть.

Цього літа, під’їжджаючи до Євпаторії, щоб востаннє, як йому здавалось, глянути на Дашу, Іван Ілліч сумував, хвилювався і придумував різноманітні пробачення. Але зустріч на дорозі, несподівані сльози Даші, її світловолоса голова, що припала до нього, її волосся, руки, плечі, що пахли морем, її дитячий рот, який сказав, коли вона підвела до нього обличчя з замруженими мокрими віями: «Іване Іллічу, любий, як я ждала вас», — усі ці несказанні речі, що наче звалилися з неба, там-таки, на дорозі коло моря, перевернули за кілька хвилин усе життя Івана Ілліча. Він сказав, дивлячись у кохане лице: