Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 546

В землянку увійшов ротний командир Мошкін, — він тільки що перебрався по шию в воді через Манич з того берега, де був один взвод з його роти. Був він з царицинських металістів, воєнну справу любив з запалом мисливця.

— Симпатичний у вас душок, товариші, — сказав він, жмурячись від тютюнового диму, в якому ледве мерехтіла свічка. Стрибаючи то на одній, то на другій нозі, стягнув чоботи, вилив з них воду. — Мої хлопці кадета підбили, хотів його привести, жаль — сконав… Хлопчина — шмаркач, але злющий який: «Хами, хами!» Хлопці дивувались… Споряджений, — суконце, черевички, ремінці… Що козаки! Козак — дурень, мужик, свій брат, — ти його тюк, він тебе тюк і відскочив… А ці — такі білоручки безпощадні, ай—!.. У взводі — самі офіцери, взводний — полковник. У кожного на руці — годинник… Я вже моїм хлопцям сказав: ви, бродяги, про годинники забудьте, до білих постів по годинники не повзати, зуби повибиваю…

Мошкін засміявся, відкриваючи гарні зуби, — добротою освітилось некрасиве, рябувате, розумне обличчя його.

— Становище таке, товариші: в степу — гомін, давно ми його чуємо, як тільки смеркло. Послав розвідника, Стьопу Щавелєва, — дух святий, а не чоловік. Поповз, приповз… Артилерія, каже, у них підійшла і начебто на возах піхота… Готуйся, товариші…

Іван Ілліч, одурівши від диму, на хвилинку вийшов із землянки на повітря. Серед побляклих зірок стояв гострий, пронизливо ясний серп місяця. На огорожі з трьох жердин сиділи три жіночі постаті. Іван Ілліч підійшов.

— Сказано: всім ночувати тільки в окопах, — я не розумію!

— Нам не спиться, — сказала Даша, зверху, з жердини, нахиляючись до нього.

І Даша, і Онися, і Горпина здавалися окатими, худенькими, незвичайними… І він не міг розібрати — усміхаються вони до нього чи якось особливо кривляться.

— Ми тут заждемо, коли у вас скінчиться, — сказала Горпина.

— А я з ними, товаришу командир полку, дозвольте залишитися, — сказала Онися.

— Злазьте на землю, ну чого ви, як кури, посідали… Кулі ж літають, — чуєте?..

— Внизу гній і блохи, а тут піддуває, хороше, — сказала Даша.

— Це не кулі, це — жуки, ви нас не обманюйте, — сказала Горпина.

Даша, — знову нахиляючись:

— Жаби подуріли, ми сидимо і слухаємо…

Іван Ілліч обернувся до річки, тільки зараз звернувши увагу на ці зітхання, ритмічний стогін жадання й дожидання, і ось він — переможець, ротатий соліст, вершків зо три ростом, з виряченими зеленими очима — починає пісню й виспівує, певний, що самі зорі слухають його хвалу життю…

— Здорово, браво, — сказав Іван Ілліч і засміявся. — Ну гаразд, сидіть, тільки, коли щось почнеться, — негайно в схованку… — Він за плече притягнув до себе Дашу і шепнув на вухо: — Чорт знає, як хороше… Правда? Ти дуже гарна…

Він махнув рукою і пішов до землянки. Коли вони знову залишились самі, Онися сказала тихо:

— Вік би отак сидіти…

Горпина:

— Щастя ж кров’ю добуваєш… Тому воно й дороге…

Даша:

— Дівчатка мої, чого я тільки в житті не бачила, і все летіло мимо, летіло, летіло, не зачіпаючи… Все ждала небувалого, особливого… Дурне серце себе мучило й інших мучило… Краще любити хоч одну ніч, та отак… Все зрозуміти, всім наповнитися, за одну ніч прожити мільйон років…