Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 544
Олексій Толстой
Іван Гора одного разу повернувся з штабу дивізії, покликав Івана Ілліча; мовчки пішли на берег, сіли над водою, закурили; червоне сплющене сонце опускалось, застеляючись випарами землі; кричали жаби по всьому Маничу, — нахабно, голосисто квакали, ухали, стогнали, сичали…
— Ікру, сволочі, викидають, — сказав Іван Гора.
— Ну, що ти взнав?
— Все те саме. Тривога, — всі розуміють, і нічого не можна зробити: залізний наказ головкома — наступати на Тихорєцьку. Що ти скажеш на це?
— Розмірковувати не моє діло, Іване Степановичу, моє діло — виконувати наказ.
— Я тебе питаю, що ти сам про себе думаєш?
— Що я думаю?.. А ти не збираєшся часом мене розстріляти?
— Тьху ти, чудак… І всі отак відповідають. Боягузи ви всі…
Іван Гора, скинувши картуза, почухав голову, потім у нього засвербів бік; з берега під ногами відірвалась грудка землі і, м’яко хлюпнувши, впала в каламутні коловороти. Жаби кричали з хтивою люттю, ніби збиралися населити всю землю своїм слизьким плем’ям…
— Значить, ти вважаєш правильною директиву головкома?
— Ні, не вважаю, — тихо і твердо відповів Іван Ілліч.
— Ага! Ні! Добре… Чому ж?
— Ми й тут уже майже одірвались від резервів, від баз постачання; противник переріже де-небудь нашу ниточку на Царицин, — тоді скидай чоботи. Не солідно це все.
— Ну, ну?..
— Наступати нам ще далі на південь, на Тихорєцьку, значить, лізти, як котові, головою в халяву. Нічого доброго з цього не вийде. Я ще міг би зрозуміти, якщо наша армія послана для демонстрації, щоб будь-якою ціною відтягти сили білих з Донбасу…
— Так, так, так…
— Але це надто вже дорога приємність — задля демонстрації угробити армію…
— Висновок який твій?
Іван Ілліч надув щоки, кинув погаслу собачу ніжку в воду:
— От висновку я не робив, Іване Степановичу…
— Брешеш, брат, брешеш… Ну, гаразд — мовчи. Без тебе все зрозуміло. Ти мені якось, Іване, розказував про свого комісара Гимзу, — пам’ятаєш, як він тебе послав… до головкома з секретним донесенням на зоадника Сорокіна… Так от… — Іван Гора оглянувся і притишив голос: — Я б, здається, сам зараз поїхав, і не в Серпухов до головкома, а в Москву, прямо туди… Десь сидить якась сволота, — чи то в головному командуванні, чи то у Вищій військовій раді… Та інакше й бути не може: війна… Дуже ми довірливі… Якщо у нашого брата, у кого думки — високі, серце — широке, — йому і здається, що, крім буржуїв, весь світ хороший: рубай чесно, направо й наліво… Я придивлявся в Пітері до Володимира Ілліча, — у нього таке око руське, примружене… Ентузіаст, мислитель, — руки закладе за піджак, ходить, лоба наставить і раптом — оком поведе на людину: все зрозуміє… Отак треба… Я за тобою, за кожним рухом, за кожним словом твоїм стежу… А ти за мною не стежиш, ти мені сліпо довіряєш… Я тобі дам шкідливе завдання, — ти промовчиш і виконаєш…
— Ні, не виконаю…
— Ти ж тільки що сказав: міркувати не твоє діло..» Ну, а що ти зробиш?