Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 481

В кімнаті стало тихо, наче співбесідники зосередили всю увагу на піднятому пальці, загнутому нігті Чугая. Леон Чорний устав, — маленький (коли сидів, здавався вищим), невблаганний, як філософська думка.

— Застрель його! — сказав він, обернувшись до Махна, і викинув руку в бік Чугая. — Застрель… Це провокатор…

Махно зараз же відскочив у вільний простір кімнати, до дверей. Чугай поквапливо задряпав нігтями по кришці маузера, що висів у нього під бушлатом. Рощин позадкував від стола, спіткнувся і сів на диванчик. Але зброя не була вийнята: кожен знав, що вийнята зброя повинна стріляти. Очі у Махна світились від напруження. Чугай промовив повчально:

— Некрасиво, папаша… Удаєтесь до дешевих прийомів, це не суперечка… А за провокатора слід би вас ось чим… — Показав такий кулачище, що у Леона Чорного болісно пересмикнулося обличчя. — Беручи до уваги ваші слабенькі груди, не відповідаю… Папаша, з словами треба поводитись акуратніше…

Махно й цього разу не оступився за вчителя. Леон Чорний насупився, наче заховався у віхті бороди, взяв своє пальто, з витертим, колись бобровим коміром, такого ж старенького оксамитного картуза, одягнувся і вийшов, мужньо несучи з собою невдачу.

— Ну, поїхали далі? — сказав Махно, повертаючись до столу і беручись за пляшку. — Товаришу Рощин, піди до чергового, щоб показав тобі вільну койку.

Рощин козирнув і вийшов, вже за дверима чуючи, як Махно говорив Чугаєві:

— Одні — «батько Махно», другі — «батько Махно», ну, а ти що скажеш батькові Махнові?..

XII

Тільки приїхавши додому в село Володимирське, походивши по своєму згарищу, присипаному сніжком, потягнувши ніздрями димок, що тягнув від сусідів, подивившись, як гладкі гуси, що вже вхопили першого льодку, гордо стріпуючи крильми і гелгочучи, біжать підлітаючи по сивому лузі, — Олексій Красильников зрозумів, як йому обридло розбійничати.

Не селянське це діло — гасати в тачанках по степу поміж палаючими хуторами. Селянське діло — поважно думати коло землі та працювати. Земля-матінка, тільки не полінуйся, а вона вже тобі віддячить. Все веселило Олексія Івановича: і господарські думки, від яких він одвик, бувши у Махна, і м’якенький сірий деньок, що рідко сіяв повільні сніжинки, і сільська тиша, і запах рідного диму. Походжуючи, Олексій нема-нема та й піднімав іржавий покрівельний лист, цвях, шматок заліза в окалині, — скидав їх на одну купу. Не нажива, привезена на трьох возах, була йому дорога, було йому дороге те, що, не оглядаючись тепер на кожен карбованець, він будуватиме й заводитиме господарство. Від першого пакола на згарищі до того дня, коли Мотрона викине з печі запашний хліб свого врожаю («Нова піч, скаже, а як добре пече»), до цього дня праці — ні оглянути, ні зміряти. І це веселило Олексія: нічого, селянський піт вирощує…