Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 483

Підходящу людину знайшли жінки, — одна нараяла одній, і защебетали по всьому селу, що старостою сам бог велів обрати діда Опанаса. Цей дід жив собі спокійно при двох своїх невістках (синів його убили в германську війт ну), в полі не працював, доглядав птицю та коло хати І нагукував на невісток. Старий був дріб’язковий, причепливий. В давні-предавні часи служив при генералі Скобелеві.

Дід Опанас зразу погодився бути старостою: «Спасибі, вшанували мене, але вже не відмагайтесь — слухати себе присилую». З сивою бородою, розчесаною по-скобелєвськи на два боки, в підперезаному низько кожусі, з високою горіховою палицею ходив він по селу і придивлявся __ до чого б причепитися.

Олексій, зустрічаючи його, щоразу знімав шапку і шанобливо кланявся. Дід Опанас, насунувши на очі страшні брови, питав:

— Ну, чого тобі?

— Нічого, спасибі, Опанасе Опанасовичу, все на тому самому місці горюю.

— З людьми ніяк не можеш поладнати?

— Тільки й надії на вас, Опанасе Опанасовичу… Зайшли б коли-небудь.

— Чи не забагато шани тобі буде, га?

Олексій все-таки заманив Опанаса Опанасовича: послав Мотрону до його невісток — купити гусака, котрий гладший, та сказати, що завтра, мовляв, справляємо іменини, кликати нікого не кличемо, — тісно, а добрим людям раді. Дід Опанас був до того ж цікавий. Як тільки зимові сутінки залягли над селом, він прийшов на іменини в жар—?0 натоплену хату, з доріжкою від порога до багато накритого стола. Скрізь світили скалками або каганцями з олії в консервних бляшанках, — тут над столом горіла гасова лампа.

Дід Опанас увійшов суворий, як і належить владі, і, знімаючи шапку, побачив красуню Мотрону — із стуленими губами, з чорними недобрими очима, і ту, другу, про яку в селі ходили різні балачки, іменинницю, теж гарну жінку. Обидві, і Мотрона, і Катя, були одягнені в міські плаття, одна — в червоне, друга — в чорне. Дід Опанас розмотав шарф, стягнув кожуха і швидко збив бороду на обидва боки.

— Ну, — сказав він задоволено, — приємній кумпанії моє шанування.

Вчотирьох сіли за стіл. Олексій з-під лави дістав пляшку миколаївської горілки. Почалася приємна розмова.

— Опанасе Опанасовичу, іменинниця наша, будьте знайомі, — моя наречена, любіть і жалуйте.

— Он як? Будемо, будемо жалувати, жінки ласку люблять. А з яких вона?

Олексій відповів:.

— Офіцерська вдова. У її покійного чоловіка служив я вістовим…

— Он як!.. — Дід усе дивувався, було про що потім розказати жінкам. Йому й самому захотілось похвалитися: — Коли я «георгія» одержав під Плевною, генерал Скобелєв мене залишив при собі — вістовим… Під ядра, кулі посилав… Скаже, бувало: скачи, Афонька… Ех, любив мене!.. Значить, наречена ваша благородного званія. Важкенько їй буде на селянській роботі…