Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 308
Олексій Толстой
Від усього цього поспіху у Даші паморочилась голова. Здивовано почувала, що, не опираючись, поїде куди завгодно і зробить усе, що велять… Коли Куличок згадав про квартиру, Даша озирнулась на буфет пташиного ока: «потворний, похмурий буфет, як труна»… Згадались ластівки, що вабили в синій простір. І їй уявилося: щастя полетіти в дике, широке життя з цієї запорошеної клітки…
— Що там квартира? — сказала вона. — Може, я і не повернусь. Робіть, як хочете.
Один з тих, хто приходив, коли не було Куличка, — довгий, з довгим обличчям і висячими вусами, чемний чоловік, — посадив Дашу в твердий вагон, де були вибиті всі шибки. Нагнувшись, пробасив у вухо: «Ваша послуга не буде забута», — і зник у юрбі. Перед відходом мимо поїзда побігли якісь люди, з клунками в зубах полізли в вікна. У вагоні стало зовсім тісно. Залазили на місця для чемоданів, заповзали під полиці і там чиркали сірниками, з великою приємністю димили махоркою.
Поїзд повільно тягся повз туманні болота з погаслими трубами заводів, повз запліснявілі ставки. Пропливла за сонячним світлом вдалині Пулковська висота, де, забуті всіма на світі, премудрі астрономи і сам сімдесятирічний Глазенап як і раніш обчислювали кількість зірок у всесвіті. Побігли соснові порослі, сосни, дачі. На зупинках нікого більше не впускали у вагон — виставили озброєну охорону. Тепер було хоч і гамірно, але мирно.
Даша сиділа, затиснена між двома фронтовиками. Зверху, з полиці, звішувалась весела голова, щохвилини втручаючись у розмову.
— Ну і що ж? — питали на полиці, душачись від сміху. — Ну і як же ви?
Навпроти Даші, поміж заклопотаними й мовчазними жінками, сидів одноокий, худий, з висячими вусами і щетинистим підборіддям селянин у брилі. Сорочка його, пошита з мішка, була зав’язана на шиї поворозкою. На поясі висіли гребінець і недогризок чорнильного олівця, за пазухою лежали якісь папери.
Даша не стежила спочатку за розмовою. Але те, що розказував одноокий, було, мабуть, дуже цікаве. Потроху з усіх полиць повернулися до нього голови, у вагоні стало тихіше. Фронтовик з гвинтівкою сказав упевнено:
— Ну так, я вас зрозумів, ви, словом, — партизани, махновці.
Одноокий трохи помовчав, хитро усміхаючись у вуса:
— Чули ви, братішки, та не той дзвін. — Провівши ребром зашкарублої руки під вусами, він зігнав усмішку і сказав з деякою навіть урочистістю: — Це організація куркульська. Махнр… Оперує він на Катеринославщині. Там, як двір — то й півсотні десятин. А ми — інша річ. Ми червоні партизани.
— Ну і що ж ви? — спитала весела голова.
— Район наших дій Чернігівщина, тобто Чернігівська губернія, і північні волості Ніжинщини. Зрозуміло?
І ми — комуністи. Для нас, що німець, що пан-поміщик, що гетьманські гайдамаки, що свій сільський куркуль — одна каша… Отож і виходить — плутати нас з махновцями не можна. Зрозуміло?
— Та зрозуміли, не дурні ж ми, ти далі розказуй.
— А далі розказувати так… Після цього бою з німцями занепали ми духом. Відступили в Кошелівські ліси, забралися в такі хащі, де тільки вовки водились. Відпочили трохи. Почали до нас збігатися люди з сусідніх сіл. Жити, кажуть, не можна. Німці серйозно взялися очищати округу від партизанів. А на підмогу німцям — гайдамаки: кожного дня так і влітають у село, і по доносах куркулів — хлоста. Від цих балачок наших-хлопців така злість розбирала — дихати нічим. А на той час підійшов ще один загін. Зібралася в лісі ціла армія, чоловік триста п’ятдесят. Обрали начальника групи — веркіївського партизана прапорщика Голту. Стали думати, в якому напрямі розвивати далі операції, і вирішили взяти під свій нагляд Десну, а по Десні перевозилось до німців військове спорядження. Пішли. Обрали місця, де пароплави проходили коло самого берега. Засіли.