Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 306

В той час здавалось, що німецькі війська фельдмаршала Ейхгорна неминуче здобудуть Москву. І хоч серед членів спілки була міцна германофільська течія — віра в одні тільки німецькі штики на світі, — загальна орієнтація була на союзників. У штабі спілки призначили навіть день вступу в Москву німців — п’ятнадцяте червня. Тому було вирішено, відмовившись від захоплення Кремля і Москви, вивести військові частини спілки в Казань, висадити в повітря всі підмосковні мости й водокачки, в Казані, Нижньому, Костромі, Рибінську, Муромі підняти повстання, з’єднатися з чехами й утворити східний фронт, спираючись на Урал і багате Заволжя.

Даша повірила всьому, до останнього слова, про що говорив Куличдк: російські патріоти — або, як він назвав їх, рицарі духу — билися за те, щоб зникли назавжди нахабні чухонки з картоплею, щоб вулиці в Петербурзі яскраво освітилися і щоб пішла по них весела, гарно вбрана юрба, щоб можна було в хвилину смутку надіти шапочку з пір’їною, виїхати в Париж… Щоб на полі коло Літнього саду не стрибали «стрибунці». Щоб осінній вітер не посвистував над могилою Дашиного сина.

Все це їй обіцяв Куличок у розмові за чаєм. Він був голодний, як собака, знищив половину запасу консервів, їв навіть борошно з сіллю. Смерком він непомітно зник, узявши ключа від дверей.

Даша пішла спати. Запнула вікно, лягла, і, як це буває у втомні години безсоння, — думки, образи, спогади, раптові догадки, гаряча гризота помчали, збиваючи, випереджаючи одне одного… Даша переверталась, засувала руки під подушку, лягала на спину, на живіт… Ковдра пекла, пружини канапи кололи в бік, простині сповзали на підлогу.

Погана була ніч — довга, як життя. Темна маленька пляма в Дашиному мозку ожила, пустила отруйні корінці в усі потаємні звивини. Але навіщо були всі ці гризоти, почуття жахливої провини? Якби ж то зрозуміти!

І от, пізніше, коли посиніла завіска на вікні, Даша стомилася крутитись у фантастичному танку думок, ослабла і, затихнувши, взяла і просто й чесно осудила себе від початку до кінця — закреслила себе всю.

Сіла на постелі, зібрала волосся в вузол, сколола його, опустила голі худі руки в коліна і задумалась… Самотня, мрійлива, холодна жінка, яка нікого не любила, — прощай, чорт з тобою, не жаль… І добре, що тебе налякали «стрибунці» коло Літнього саду: мало, страшніше треба було б налякати… Тепер — зникнути… Тепер, підхоплена вітром, лети, лети, душе моя, куди велять, роби, що велять… Твоєї волі нема… Ти одна з мільйона мільйонів… Який спокій, яке визволення!..