Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 309

— Ух ти, ну і як же? — спитала голова з полиці.

— А ось як. Підходить пароплав. «Стій!» — кричать у передньому цепу. Капітан не виконав наказу, — залп. Пароплав, звісно, — до берега. Ми зараз же на палубу; поставили вартових, — і перевірка документів.

— Як полагається, — сказав фронтовик.

— На пароплаві вантаж — сідла і збруя. Везуть їх два полковники, один старезний, другий — бравий, молодий. Крім того, вантаж медикаментів. А це нам і потрібно. Стою на палубі, перевіряю документи, дивлюсь, підходять комуністи Петро й Іван Петровські, з Бородянщини. Я зразу догадався, але нічим не виявив, що з ними знайомий. Обійшовся офіціально, суворо: «Ваші документи»… Петровський подає мені паспорт і з ним записку на цигарковому папері: «Товаришу П’явка, я виїжджаю з братом з Чернігова, їду в Росію, і прошу вас, — поводьтеся з нами нещадно, щоб не звернути уваги навколишніх, бо навколо нас — шпики…» Добре… Перевіривши документи, розвантажили збрую, сідла, аптеку, а також п’ятнадцять ящиків вина для підкріплення наших ранених. Треба віддати належне лікареві з пароплава: поводився геройськи. «Не можу, — кричить, — віддати аптеки, це суперечить усім законам і, між іншим, міжнародному трактату». Наша відповідь коротка: «У нас у самих ранені, — значить, не міжнародні, а людські трактати вимагають: давай аптеку!..» Заарештували десять чоловік офіцерів, зняли їх на берег, а пароплав відпустили. Тут же на березі старий полковник почав плакати, проситися, щоб не вбивали, пригадав свої воєнні заслуги. Ну, ми подумали: «Навіщо його чіпати, він і сам скоро помре». Відпустили через свою великодушність. Він і чкурнув у ліс…

Голова на полиці залилась радісним реготом. Одноокий пождав, поки пересміються.

— Другий, чиновник воїнського начальника, справив на нас хороше враження, охоче відповідав на всі запитання, поводився невимушено, ми його теж відпустили… Решту завели в ліс… Там розстріляли за те, що ніхто з них нічого не хотів говорити…

Даша дивилась не дихаючи на одноокого. Обличчя його було спокійне, гірко-зморшкувате. Єдине око, що бачило багато чого, сизе, з маленькою зіницею, задумливо стежило за соснами, що бігли повз вікно. Через деякий час одноокий провадив далі розповідь:

— Недовго довелося посидіти на Десні — німці нас обійшли, і ми відступили на Дроздовські ліси. Трофеї роздали селянам; вина, правда, вихилили по кухлику, а решту віддали в лікарню. По лівий бік від нас на той час орудував Крапив’янський з великим загоном, по правий — Маруня. Наше спільне завдання було — підійти до Чернігова, захопити його зненацька. Якби був у нас добрий зв’язок між загонами… Зв’язку справжнього не було, — і ми спізнились. Німці щодня гонять війська, артилерію, кінноту. Дуже їм допекло, що ми існуємо на світі. Тільки вони вийдуть, скажімо, з села, — в селі зараз же організується ревком, — і пару куркулів — на осику… Тут мене послали в загін Маруні по гроші, — потрібні були до зарізу… За продукти ми платили населенню готівкою, мародерство у нас заборонялося під страхом смертної кари. Сів я на дрожки, поїхав у Кошелівські ліси. Тут ми з Марунею поговорили про свої справи, одержав я від нього тисячу карбованців керенками, їду назад… Коло села Жуківки, — тільки я в долинку спустився, — налітають на мене двоє верхівців, дозорні жуківського ревкому. «Куди ти — німці!..» — «Де?» — «Та вже до Жуківки підходять». Я — назад… Коня — в куїці, зліз з дрожок. Стали ми міркувати — що робити? Про масовий опір німцям не могло бути й мови. Їх — ціла колона рухалась при артилерії…