Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 300

— Все-таки, — сказала вона, — що ж я могла б у вас робити, як ви думаєте, Олексію Івановичу?

— По освітній справі… У батька заводиться політвідділ… Кажуть, газету свою хоче завести…

— Ну, а ви?

— Я?.. — Він знову взявся за пакіл, гойднув пліт. — Я простий боєць, візник на кулеметній тачанці, моє місце — в бою… Ви, Катерино Дмитрівно, спочатку обдивіться, зразу, звісно, не рішайте. Я вас зведу з невісткою, братановою жінкою Мотроною. Ми вас у сім’ю приймемо…

— А батько Махно наказав мені прийти увечері нігті йому чистити.

— Що?! — Олексій зразу вхопився обома руками за пояс під кожухом, навіть ніс у нього загострився. — Нігті?.. А ви що йому відповіли?

— Відповіла, що я — полонена, — спокійно сказала Катя.

— Гаразд. Пошле за вами — ідіть. Тільки я теж там буду…

З ганку в цю хвилину, метляючи фартухом, збігла товста Олександра.

— Їдуть, їдуть! — закричала вона, кидаючись відчиняти ворота. Здалека було чути крики «ура», окремі постріли, тупіт коней. Повертався батько з армією. Катя й Олексій вийшли на вулицю. Хмари куряви здіймалися над шляхом. На пагорках, повз вітряки, мчали вершники, тройки.

Головна частина армії входила в село. Кругом крутились хлопчаки, бігли дівки. Мокрі, вмилені коні носили боками. Махновці стояли на возах, у поросі, в поту, з заломленими шапками.

В тачанці з розмаяними краями перського килима їхав Махно. Він, узявшися в боки і тримаючи коло стегна смушеву шапку, сидів на снарядному ящику. Бліде обличчя його застигло в напруженні, запечені губи були стиснені.

За ним у другому возі їхали шість чоловік, на вигляд городян — у піджаках, в м’яких капелюхах, у солом’яних кашкетах, всі з довгим волоссям, з борідками, в окулярах: анархісти з штабу й політвідділу.

VIII

П’ять місяців Даша Телєгіна прожила одна у спорожнілих кімнатах. Іван Ілліч, виїжджаючи на фронт, залишив їй тисячу карбованців, але цих грошей вистачило ненадовго. На щастя, в квартиру нижче поверхом, звідки ще в січні втік з сім’єю важний петербурзький сановник, вселився спритний іноземець Матте, який скуповував картини, меблі, всяку всячину.

Даша продала йому двоспальне ліжко, кілька гравюр, фарфорові дрібнички. Вона байдуже розлучалася з речами, що зберігали в собі, як старий запах, відболілі спогади. З минулим усе, — все було скінчено.

На гроші, виручені від продажу, вона прожила весну й літо. Місто спорожніло. За годину їзди від Петербурга, за Сестрою-рікою, починався фронт. Уряд переїхав у Москву. Палаци дивилися в Неву розстріляними, порожніми вікнами. Вулиці не освітлювались. Міліціонери не мали великої охоти охороняти спокій однаково вже приречених буржуїв. Вечорами з’являлися на вулицях страшні люди, яких раніш ніхто й не бачив. Вони заглядали у вікна, вештались по темних сходах, пробуючи ручки дверей. Не дай боже, якщо хтось не остерігся, не защепнувся на десять защіпок і ланцюжків. Чути було підозрілий шурхіт, і в квартиру проникали невідомі. «Руки вгору!» — кидались на мешканців, зв’язували електричними проводами і потім не кваплячись виносили клунки з добром.