Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 299

Катя зрозуміла й удалась до хитрості, як маленьке звіря. За цю добу вперше спробувала захищатися:

— Погано ви мене зрозуміли, Олексію Івановичу. Не моя вина, що мене ганяє, як сухий лист по землі. Що мені любити? Чим мені дорожити? Не навчили мене, то й не питайте. Навчіть спочатку. (Він перестав постукувати гранатами, значить — насторожився, прислухався). Вадим Петрович проти моєї волі пішов у білу армію. Я не хотіла цього. І він мені кинув докір, що у мене немає ненависті… Я все бачу, все розумію, Олексію Івановичу, але я — осторонь… Це жахливо. В цьому вся моя мука… Ось чому я вас спитала, що мені робити, як жити…

Вона помовчала і потім одверто, ясно глянула в очі Олексію Івановичу. Він кліпнув. Обличчя стало простуватим, розгубленим, ніби його здорово ошукали. Рука полізла на потилицю, почухала.

— Це — драма, це ви правильно, — сказав він, кривлячи носа. — У нас — просто. Брат убив у мене на подвір’ї германця, хату спалили і — пішли. Куди? До отамана. А ви, інтелігенція… Справді…

Катина хитрість вдалася. Олексій Іванович, видно, мав намір тут-таки розв’язати прокляте питання: за яку правду боротися таким, як Катя, — безземельним і безкінним.

Це було марне заняття коло плоту під черешнею, на яку дивилась Катя. Їй захотілося зірвати дві чорні ягоди, що висіли сережкою, але вона, як і раніш, тихо стояла перед Красильниковим, тільки у великих очах її, осяяних небом, миготіли іскорки гумору.

— Якщо ми, мужики, вас, міських, годуємо, — значить, вам треба стояти за нас, — сказав Олексій Іванович, посилюючи враження рішучим рухом. — Ми, селянство, проти німців, проти білих, проти комуністів, але за сільські вільні Ради. Зрозуміло?

Вона кивнула. Він говорив далі. Тоді вона звелась навшпиньки і лівою рукою, тому що на правій було розірвано під пахвою, зірвала дві ягоди: одну поклала в рот, другу крутила за хвостик.

— Якби я була сільська — все було б ясно, — сказала вона і виплюнула кісточку. — Скільки разів чула: батьківщина, Росія, народ, а що це таке, — от, бачу вперше. — Вона з’їла другу ягоду, оглядаючи Олексія Івановича, його золотаву на світлі борідку, розхристаний на грудях кожух, міцні ноги, страшне озброєння.

— Народ, народ, — промовив він, все більше ніяковіючи, — невелика цяця, звісно… Але свого не віддамо. — Він міцно вхопився за пакіл, що стирчав з плоту, пробував — чи міцний. — Жорстоко будемо воювати хоч з цілим світом… Вам, Катерино Дмитрівно, не мене, — наших би анархістів послухати, вони майстри… Тільки… (Брови його ворухнулись, очі допитливо сковзнули по Каті). Біда з ними, — шибеники несосвітенні, алкоголіки… Мабуть, так, що вас не варто їм і показувати…

— Дурниці, — сказала Катя.

— Тобто як дурниці?

— Так, я не маленька, з цим до мене не сунешся.

— Це ви добре говорите…

У Каті здригнулося підборіддя, усміхаючись потягнулась знову до черешневої гілки. Почувала, як усе тіло проймає, пестить сонячна спека. І це був сон наяву.