Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 302

Даша, не кваплячись, шила. Наперсток все зсувався у неї зі схудлого пальця, один раз мало не впав за вікно. Згадалось, як з цим наперстком вона сиділа на сундуку в прихожій у сестри, їла мармелад з хлібом. Це було в чотирнадцятому році. Катя посварилася з чоловіком і виїжджала в Париж. На ній була маленька шапочка із зворушливо-незалежною пір’їною. Уже на дверях вона обернулась, побачила Дашу на сундуку, нагадалась. «Данюшо, їдьмо зі мною…» Даша не поїхала. А тепер… Перенестись у Париж… Даша знала його з Катиних листів: голубий, шовковий, запашний, як коробочка з-під духів… Вона шила й зітхала від хвилювання… Поїхати!.. Кажуть, поїздів нема, за кордон не випускають… Пробратися 0 пішки, іти з торбиною за плечима через ліси, гори, поля, сині ріки, з країни в країну, в дивне, чарівне місто…

В неї закапали сльози. Які дурниці, ах, які дурниці! Всюди війна. Німці стріляють у Париж з величезної гармати. А ти мрієш! Хіба справедливо — не давати людині жити спокійно й радісно… «Що я зробила їм?..» Наперсток закотився під крісло, сонце розпливлося крізь сльози, з пустельним свистом шугали ластівки: їм хоч би що, — ; аби мухи були та комарі… «А я піду все-таки, піду!» — плакала Даша…

Потім у прихожій пролунало кілька рідких і настирливих ударів у двері. Даша поклала голку й ножиці на підвіконник, витерла очі зібганим шитвом, кинула його в крісло й пішла спитати — хто стукає…

— Тут живе Дарія Дмитрівна Телєгіна?

Даша замість відповіді нахилилась до щілини в замку, З того боку теж нахилились, і в щілину обережний голова промовив: «Їй лист з Ростова…»

Даша зараз же відчинила двері. Увійшов невідомий у пом’ятій солдатській шинелі, в подертому картузику. Даша злякалась, відступила, простягнувши руку, Він поспішно сказав:

— Ради бога, ради бога… Даріє Дмитрівно, ви мене не впізнаєте?

— Ні, ні…

— Куличок, Никанор Юрійович… помічник присяжного повіреного. Пам’ятаєте Сестрорєцьк?

Даша опустила руки, вдивляючись у гостроносе, давно не брите, худе обличчя. Зморшки коло очей, уважних і бистрих, говорили про звичну обережність, неправильний рот — про рішучість і жорстокість. Він був схожий на звірка, який пильно придивляється, де небезпека.

— Невже забули, Даріє Дмитрівно… Був тоді помічником у Миколи Івановича Смоковникова, покійного чоловіка вашої сестри… Був у вас закоханий, ви мене тоді ще здорово відшили… Пригадуєте? — Він раптом усміхнувся якось по-забутому, по-довоєнному, простодушно, і Даша все згадала: плоский піщаний берег, сонячну імлу над теплою і лінивою затокою, себе — «недоторканну», дівочий бант на платті, закоханого Куличка, якого вона від усієї своєї зарозумілої незайманості зневажала… Запах високих сосон, що день і ніч поважно шуміли на піщаних дюнах…