Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 298

Олексій шумно зітхнув, засміявся:

— Отак воюємо — по-мужицькому…

Чистим полотном забинтували Мишкову голову. Весь мокрий, дрібно тремтячи, він ліг під кожух і розплющив очі. Олексій нахилився до нього.

— Ну як, живий будеш?

— Учора їй вихвалявся, от і нахвалився, — помертвіло усміхаючись, промовив Мишко. Він дивився на Катю. Вона витирала руки і теж підійшла й нахилилась до нього.

Він ворухнув губами:

— Альоша, побережи її.

— Знаю, знаю.

— Я погане над нею задумав… В місто її треба відправити.

Він знову витріщився на Катю майже шаленим поглядом. Він перемагав біль і жар гарячки, як дрібницю, досаду. Дотик смерті розкидав у ньому всі вихорі пристрастей і суперечностей. Він відчув у цю хвилину, що не п’яниця він і не лиходій, а руська душа, що знялася, як птиця в бурю, і що на геройські вчинки він здатний не гірш за іншого, — спроможний він і'на високі справи…

Олексій сказав тихо:

— Тепер нехай спить. Нічого, хлопець гарячий, відлежиться.

Катя вийшла з Олексієм на подвір’я. Тривав той самий чудний стан сну наяву під неосяжним небом у цьому гарячому степу, де пахло стародавнім димом кізяка, де знову після вікової стоянки гасала на коні людина, широко вишкіряючи зуби до вільного вітру, де пристрасті заспокоювались, як спрага, повною чашею. їй не було страшно. Своє горе згорнулось у грудочку, нікому, навіть їй самій, тут не потрібне. Коли б її покликали зараз на жертву, на подвиг, вона пішла б з тією ж легкістю, не думаючи. Коли б сказали їй: треба вмерти, — ну що ж, — тільки зітхнула б, звівши до неба ясні очі.

— Вадима Петровича вбито, — сказала вона. — Я в Москву не повернусь, там у мене — нікого… Нічого нема… Що з сестрою — не знаю… Думала куди-небудь подітися — в Катеринославі, може…

Розставивши ноги, Олексій дивився в землю. Похитав головою:

— Марно пропав Вадим Петрович, хороша був людина…

— Так, так, — сказала Катя, і сльози наповнили її очі. — Він був дуже хороша людина.

— Не послухали ви мене тоді. Звісно, ми — за своє, і ви — за своє. Тут ображатись нема на що. Але куди ж воювати проти народу! Хіба ми здамося!.. Бачили сьогодні мужиків? А справедлива був людина…

Катя сказала, дивлячись на важку гілку черешні, що звисала з-за плоту:

— Олексію Івановичу, порадьте мені, що робити? Жити ж треба… — Сказала і злякалась — слова полетіли в порожняву. Олексій відповів не зразу:

— Що робити? Ну, запитання звичайнісіньке панське. Це як же так? Освічена женщина, умієте на різних чужоземних мовах, красуня, і питаєте у мужика — що робити?

Обличчя у нього стало презирливим. Він тихо побрязкував гранатами, що висіли на поясі. Катя знітилась. Він сказав:

— У місті діло для вас знайдеться. Можна в шинок — співати, танцювати, можна — кокоткою, можна і в канцелярію — на машинці. Не пропадете.

Катя схилила голову, — почувала, що він дивиться на неї, і від цього погляду не могла підвести голови. І як і тоді з Мишком, вона раптом зрозуміла, чому погляд Олексія так злісно спинився на її тім’ї. Не такий тепер був час, щоб прощати, милувати. Не свій — означало — ворог. Спитала, як їй жити. Спитала у бійця, ще гарячого від скачки, від свисту куль, від хмелю перемоги… Як жити? І Каті диким здалося це запитання. Спитати — з яким другом, за яку волю летіти по степу в тачанці? — отут би по-доброму блиснули його очі…