Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 290

— Як німців проспав! Я нічого не проспав…

— Де твої застави? Ми йшли цілу ніч, — жодної застави… Чому армія в мішку?

— Та чого ти кричиш? Хто ж їх знає, звідки ті німці взялися… Степ великий…

— Ти винен, мерзотнику!

— Ho, но…

— Винен!

— He хапай!

Зразу в хаті стало тихо. Відскочили ті, що стояли коло стола. Хтось, важко дихаючи, борюкався. Підлетіла рука з револьвером. В неї вчепилось кілька рук. Залунав постріл. Катя затулила вуха, швидко прилягла на подушку. Зі стелі посипалась штукатурка. І знову, вже весело, загули голоси. Полковник Петриченко підвівся, дістаючи смушевою шапкою мало не до стеді, і з юрбою молодців поважно вийшов на вулицю.

За вікном почався рух. Повстанці сідали на коней, вскакували в тачанки. Ось заляскали батоги, затріщали осі, знялась неймовірна лайка. Хата спорожніла, і тоді Катя зрозуміла, чому досі не могла побачити того, хто так владно кричав жіночим голосом. Це був маленький чоловік. Він сидів коло стола, спиною до Каті, поклавши лікті на карту..

Пряме каштанового кольору довге волосся падало йому на вузькі, як у підлітка, плечі. Чорний сукняний піджак був перехрещений ремінням, за шкіряним паском — два револьвери й шабля, ноги — у франтуватих чоботях із шпорами — схрещені під стільцем. Похитуючи головою, від чого жирне волосся його повзло по плечах, він поквапливо писав, перо бризкало і рвало папір.

Обережно з двору увійшов той дядько, що дав Каті свою постіль.

Обличчя у нього було рожеве, догідливе. У волоссі — сіно. Придуркувато кліпаючи, він сів на лаву, навпроти чоловіка, що писав, підсунув під себе обидві руки і почав чухати босою ногою ногу.

— Все тобі клопіт, все клопіт, Несторе Івановичу, а я сподівався — обідати залишишся. Вчора теличку різали, наче я так і знав, що ти заїдеш…

— Ніколи… Не заважай…

— Ага… (Дядько помовчав, перестав кліпати. Очі його стали розумними, важкими. Деякий час він стежив за рукою того, що писав). Значить, як же воно, Несторе Івановичу, бій приймати не збираєтесь у нас у селі?

— Як доведеться…

— Ну да, само собою, діло воєнне… А я про те, якщо бій будете приймати, — треба б щось з худобою… На хутори, чи що, її вигнати?

Довговолосий чоловік відклав перо і занурив маленьку руку в волосся, перечитуючи написане. У дядька засвербіло в бороді, засвербіло під пахвами. Почухався. І наче тільки зараз згадав:

— Несторе Івановичу, а як же нам з мануфактурою? Сукно ти пожертвував, — добре сукно. Інтендантське, аж очі вбирає… Адже шість возів.

— Мало вам? Не ситі? Мало?

— Ну, що ти, — чого мало… І за це не знаємо як дякувати… Сам знаєш — сорок бійців від села до тебе послали… Синаш мій пішов. Я, каже, батьку, повинен кров пролити за селянську справу. Мало буде — ми підемо, старики візьмуться… Ти тільки воюй, підтримаємо… А от з мануфактурою, коли що до чого, — ну, не дай боже, наскочать германці, стражники… сам знаєш, яка у них розправа, — от, як же нам: сумніватися чи не сумніватися нащот бою?

Спина у довговолосого випросталась. Він висмикнув руку з волосся, вхопився за край стола. Чути було — задихав. Голова його задиралася. Дядько обережно почав від’їжджати від нього по лаві, випручав з-під себе руки й боком-боком вийшов з хати.