Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 289

— З іншими ви не ходіть, вас я влаштую окремо.

— Добре, — відповіла Катя, чуючи немов здалека.

Однаково було, куди йти, аби тільки — лягти, заснути…

Крізь повіки, що злипалися, вона побачила великі соняшники і за ними зелені віконниці, розмальовані квітками і птахами. Мишко постукав нігтями в пухирчасте віконце. В білій стіні хати помалу відчинилися двері, висунулась скуйовджена голова дядька. Вуса його поповзли вгору, зубатий рот позіхнув. «Ну, добре, — сказав він, — ходімо, чи що…»

Похитуючись, Катя пішла в хату, де задзвеніли потурбовані мухи. Дядько виніс з-за перегородки кожуха й подушку: «Спіть», — і пішов. Катя опинилась за перегородкою на постелі. Здається, Мишко нахилявся над нею, поправляв під головою подушку. Було розкішно провалитися в небуття.

… Тривожив стукіт коліс. Вони котились, гуркотіли. Котилося безліч екіпажів. І сонце виблискувало позад них у вікнах високих-високих будинків. Напівкруглі графітові дахи. Париж. Мимо мчать екіпажі з пишно вбраними жінками. Всі щось кричать, обертаються, на щось показують… Жінки вимахують мереживними зонтиками…

Все більше мчить екіпажів. Боже мій! Це погоня… І це в Парижі, на бульварах! Ось вони» Величезні тіні на кудлатих конях у зеленуватому світанку. Ні ворухнутися, ні втекти! Який тупіт! Які крики! Забило дух!..

… Катя сіла на постелі. Гриміли колеса, іржали коні за вікном. Крізь незапнуті двері перегородки вона побачила, як входять і виходять люди, обвішані зброєю. В хаті гули голоси, тупотіли чоботища. Багато людей товпилось коло стола, щось на ньому розглядали. Пускали круті слівця. Був уже білий день, і кілька димних променів било в сизий махорчаний дим хати крізь маленькі вікна.

На Катю ніхто не звертав уваги. Вона поправила плаття і волосся, але залишилась сидіти на постелі. Очевидно, в село увійшли нові війська. З тривожного гомону людей, які товпилась у хаті, було зрозуміло, що готувалось щось серйозне. Різкий голос, з запинкою, з жіночим відтінком крикнув владно:

— Щоб його чорти взяли! Покликати його, падлюку!

І полетіли голоси, крики з хати на двір, на вулицю, туди, де стояли запряжені тройками вози, осідлані коні, купки солдатів, матросів, озброєних селян.

— Петриченко… Де Петриченко?.. Біжи за ним…

— Сам біжи, кабан гладкий… Ей, браток, поклич полковника… Та де він, чорт його душу знає?.. Тут він, на возі спить, п’яний… З відра його, чорта, облити… Чуєш, там, з відром, побіжи до колодязя, — полковника не добудимось… Ей, братва, водою його не відлити, масти йому рило дьогтем… Прокинувся, прокинувся… Скажи йому: батько гнівається… Іде… іде…

В хату ввійшов учорашній рослий чоловік у високій шапці. Він так, видно, міцно спав, що на вусатому багровому обличчі його ледве можна було добачити заплилі очі… Буркочучи, він протовпився до стола й сів.

— Ти що ж, негіднику, армію продаєш! Купили тебе! — вереснув з запинкою високий скреготливий голос.

— А що? Ну — заснув, ну, от і все, — прогудів полковник так густо, наче говорив це, сидячи під бочкою.

— А те. А те, тобі кажу… А те! — голос захлинувся. — А те, що проспав німців…