Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 287

З вузликом у руці, насунувши хустинку до брів, Катя йшла рівним степом. Парубок з чубом ішов по лівий бік від неї, поглядаючи через плече на мовчазну купку полонених, що плентались похнюпившись. Він тихо посвистував крізь зуби.

— Ви хто ж така, звідки? — спитав він Катю. Вона не відповіла, одвернулась. Тепер у неї не було ні страху, ні хвилювання, тільки байдужість, — все здавалося їй як у півсні. Парубок знову спитав про те саме.

— Значить, не бажаєте себе принижувати, розмовляти з бандитом. Дуже жаль, дамочко. Тільки панську пиху треба б збити — не ті часи…

Обернувшись, він раптом зірвав з плеча гвинтівку, злісно крикнув якійсь невиразній постаті, що шкутильгав ла осторонь від полонених:

— Ей, сволоч, відстаєш… Стріляти буду!

Постать поспішно кинулась у юрбу. Він задоволено усміхнувся.

— А куди йому втікати, дурневі?.. Мабуть — до вітру хотів. От які діла, дамочко… Не бажаєте говорити, а мовчати — воно страшніше… Не бійтеся, я не п’яний. Я коли п’яний — мовчазний… Недобрий… Познайомимося, — він підкинув два пальці до козирка, — Мишко Соломій. Дезертир Червоної Армії… Скоріше — бандит по своїй природі, так треба розуміти. Лиходій. Тут ви не помилились…

— Куди ми йдемо? — спитала Катя.

— В село, в штаб полку. Перевірять вас, допитакггь, декого носом у землю, деяких відпустять. Вам, як молодій жінці, боятися нічого… Крім того, я з вами.

— Вас, як я бачу, і треба більш за всіх боятися, — сказала Катя, мигцем скоса глянувши на свого супутника. Вона не сподівалась, що ці слова так опечуть його. Він весь випростайся, зітхнув поривчасто через ніздрі, — довге обличчя його скривилось, бліде від світла зірок. «Сука», — засичав він. Ішли мовчки. Мишко на ходу закурив.

— Хоч і будете заперечувати, я знаю, хто ви. З офіцерського звання.

— Так, — сказала Катя.

— Чоловік, звісно, в білих бандах.

— Так… Мого чоловіка вбито…

— Не поручусь, що не моя куля його уколошкала…

Він показав зуби. Катя швидко глянула, спіткнулась.

Мишко підтримав її під лікоть. Вона випручала руку, похитала головою.

— Я ж з Кавказького фронту… Тут тільки чотири тижні, весь час з білобандитами воював. З цієї гвинтівки не одну кулю увігнав у голубі кісточки…

Катя знову затрясла головою. Він деякий час ішов мовчки, потім засміявся:

— Ну і вскочили ж ми в халепу під станцією Уманською. Від нашого Варнавського полку пух залишився. Комісара Соколовського вбили, командир полку Сапожков втік лише з жменькою бійців, усі поранені… А я ушкварив через німецький фронт до батька. Тут веселіше. Над душею ніхто не стоїть — народна армія. Партизани ми, дамочко, а не бандити. Командирів обираємо самі…

Скидаємо самі: взяв наган і бахнув… Один тільки й є над нами — батько… Ви думаєте, поїзд ограбили, то це все в шинках проп’ємо? Нічого подібного. Все добро — в штаб. Звідти — розподіл. Те — селянам, те — армії. Поїзди — це наше інтендантство. А ми, — народна армія, значить, сам народ, — в стані війни з Німеччиною. От як питання поставлене. Поміщиків вирізуємо. Стражники, гетьманські офіцери — краще нам не попадайся — нищимо холодною зброєю. Дрібні загони австрійців і німців відганяємо до Катеринослава. Ось які ми бандити.