Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 285

— Будуть тобі махновці за двома клунками турбуватися. Поїзд пограбувати — це їх діло.

— Панове, проти ночі не варто б про них…

І пішли балачки одна за одну страшніші. Згадувались такі пригоди, що буквально морозом проймало. І тут виявилось, що місця, по яких, не дуже поспішаючи, тягся поїзд, — саме розбійницьке гніздо, де німці уникають навіть їздити, і що на попередній зупинці навіть охорона злізла… По селах тут дядьки гуляють у бобрових шубах, дівки — в шовку й оксамиті. Не буває дня, — тра-та-та, — або обстріляють поїзд з кулемета, або відчеплять задні вагони, відведуть самокотом, або на повному ходу раптом відчиняються двері, і входять бородаті, з сокирами, обрізами: руки вгору! Руських залишають у чому мати народила, а попадеться їм єврей…

— Що єврей? При чому тут єврей? — дико закричав бритий чоловік у синьому шевйотовому костюмі, той, що захоплювався Києвом. — Чому в усьому винні євреї?..

Від цього крику стало зовсім страшно. Голоси притихли, Катя знову заплющила очі. Грабувати у неї було нічого — хіба ізумрудний перстень. Але і її пойняв нестерпний страх. Щоб позбутися неприємного завмирання серця, вона спробувала знову згадати чарівність тієї ночі, що не здійснилась. Але тільки стукали колеса в чорній порожняві: «Ка-тю-шо, Ка-тю-шо, скін-че-но, скін-че-но, скін-че-но…»

… Раптом, наче влетівши в тупик, вагон спинився, гальма завищали залізним зойком, загримотіли ланцюги, задзвеніли шибки, кілька чемоданів важко впало з верхньої полиці. Найдивніше, що ніхто навіть не ойкнув. Посхоплювалися з місць, озиралися, прислухалися. І без слів було ясно, що вскочили в халепу.

В темряві гримнули постріли гвинтівок. Бритий чоловік у шевйоті метнувся по вагону, кудись пірнув, притаївся. За вікнами під самим насипом побігли люди. «Бах, бах» — блиснуло в очі, вдарило у вуха… Страшний голос закричав: «Не висуватися!» Рвонуло гранату. Хитнуло вагон. Дрібно-дрібно у пасажирів зацокотіли зуби. На площадку полізли. Бухнули прикладами в двері. Штовхаючись, ввалилось чоловік десять у смушевих шапках, погрожуючи гранатами, стикаючись у тісноті зброєю. Шумно дихали груди.

— Забирай речі, виходь у поле.

— Швидше ворушись, а то…

— Мишко, шквар гранатою буржуїв…

Пасажири шарахнули. Світловолосий парубок із злим блідим обличчям кинувся всім корпусом уперед, піднявши гранату, і так на секунду застиг з піднятою рукою…

— Виходимо, виходимо, виходимо, — зашелестіли голоси. І більше не протестуючи, не кажучи ні слова, пасажири полізли з вагона, — хто з чемоданчиком, хто захопивши тільки подушку або чайник… Один, в пенсне, із збитою набік борідкою, навіть усміхався, пробираючись між розбійниками.

Ніч була холоднувата. Розкішним покровом розкинулись зорі над степом. Катя з вузликом сіла на стос гнилих шпал. Не вбили зразу — тепер уже не вб’ють. Вона почувала таку кволість, наче після непритомності. «Хіба не однаково, — думала, — сидіти тут на шпалах чи блукати по Катеринославу без шматка хліба…» Плечам було холодно. Вона позіхнула. У вагоні рослі мужики стягали з полиць чемодани, викидали їх через вікна. Чоловік у пенсне поліз був на укіс до вагона: