Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 283

Катя засміялась. Вона нічого не знала про конвейєр. Вона ніколи не бувала на заводах, бачила тільки закопчені труби, що псували пейзаж… Людську масу — юрбу — вона дуже любила на великих бульварах, і нічого зловісного в ній не ввижалося. Двоє з її знайомих, що вечеряли на озері, були соціал-демократи. Отже, з боку совісті теж усе було гаразд. Те, що говорив її супутник, повільно, з підведеною головою йдучи в теплій темряві алеї, було цікаве й нове, як, наприклад, кубічні картинки, що висіли колись у Каті в вітальні… Але того вечора їй було не до філософії…

— Мабуть, вам влетіло від гарних жінок, якщо ви їх так ненавидите, — сказала вона і знову тихо засміялась, думаючи про інше… Це інше було невиразне, як ця ніч, із запахом квітів і листя, із зоряним промінням у просвітах між верхів’ями, — наближення любові солодко паморочило голову. Не до цього високого чоловіка, — а може, і до нього. Він викликав у ній якесь бажання. Те, що ще недавно здавалося таким трудним і навіть безнадійним, — легко підійшло, легко охопило…

Невідомо, що сталося б з нею в ті дні в Парижі… Але зразу все обірвалось… Заревіли гармати світової війни… Німця Катя так і не зустріла більше… Чи знав він про наближення війни, чи догадувався? В дальшій розмові коло кам’яної балюстради, звідки милувалися розкиданими по темному обрію миготючими, як алмази, вогнями Парижа, німець кілька разів починав говорити з якоюсь суворою безнадійністю про неминучість катастрофи. Його немов опанувала нав’язлива думка про те, що все марне: і принадність ночі, і чарівність Каті.

Вона не пам’ятала, що говорила йому, мабуть, нісенітниці. Але це було байдуже. Він стояв, спершись ліктями на балюстраду, майже торкаючись щокою Катиного плеча. Катя знала, що нічне повітря змішувалось із запахом її духів, її плечей, її волосся. Мабуть, — чи тепер їй так здалося, — якби тоді він поклав велику руку їй на спину, вона б не відсунулась… Ні, цього нічого не сталося…

Вітер бив у щоку, тріпав волосся. Летіли іскри з паровоза. Поїзд ішов степом. Катя відірвалась од вікна, все ще нічого не бачачи. Притулилася в кутку полиці. Стиснула холодні пальці.

Вона тепер каялась. Що ж це було таке? Тижня не минуло, як узнала про смерть Вадима, і гірше, ніж зрадила, гірше, ніж забула… Замріялась про небувалого коханця… Німець цей, звичайно, убитий… Він був офіцером запасу. Убитий, убитий… Всі померли, все загинуло, розірвано, розвіяно, як та ніч у парку на терасі, над річкою, зникло без вороття.