Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 284

Катя стиснула губи, щоб не застогнати. Заплющила очі. Пронизливий смуток розривав їй груди… В брудному вагоні, де тьмяно мерехтіла свічка, було небагато людей. Коливались чорні безсонні тіні від піднятої руки, від скуйовдженої бороди, від роззутих ніг, спущених з верхньої полиці. Ніхто не спав, хоч час був пізній. Розмовляли стиха.

— Найгірший оце район, я вже вам кажу…

— А що? Невже й тут небезпечно?

— Звиняюсь, що ви говорите? І тут теж грабують? Це ж дивно, чого ж німці дивляться? Вони ж повинні охороняти проїжджу публіку… Окупували країну, то й наводь порядок.

— Німцям, пробачте, панове, на нас звисока наплювати… Самі справляйтесь, мовляв, голуб’ята, — заварили кашу… Так. В природі це у нас, — бандитизм… Сволоч народ…

На це впевнений голос відповів:

— Всю російську літературу треба перекреслити і спалити по всьому світі… Показали! Чесної людини на всю Росію, може, жодної нема… От, пам’ятаю, був я у Фінляндії і забув у готелі калоші… Верхівця послали з калошами навздогін, і калоші ж рвані… Оце чесний народ. І як вони розправлялись з комуністами. З росіянами взагалі. В місті Або, після придушення повстання фінни палили й катували начальника тамтешньої Червоної гвардії. За річкою було чути, як кричав цей більшовик.

— Ой господи, коли в нас уже якийсь порядок зроблять…

— Звиняюсь, я був у Києві… Шикарні магазини, в кофейнях музика… Дами відкрито ходять у брильянтах. Повне життя… Дуже добре працюють контори по скуповуванню золота та іншого… Вуличне життя процвітає, і таке інше… Чудове місто…

— А на штани відріз — за півроку жалування. Задушили нас спекулянти… І ви знаєте — всі такі лобаті, всі в синіх шевйотових костюмах… Сидять по кофейнях, торгують накладними… Вранці встав — немає в місті сірників. А через тиждень коробка — карбованець. Або оті голки. Я от жінці на іменини дві голки подарував і котушку ниток. А раніш дарував серги з брильянтами… Інтелігенція гине, вимирає…

— Розстрілювати спекулянтів без пощади…

— Ну, пане-товаришу, тут вам все-таки не більшовизія…

— А що, які чутки в Києві — гетьман міцно сидить?

— Поки німці тримають… Кажуть, з’явився ще претендент на Україну — Василь Вишиваний. Сам він габсбурзький принц, але ходить у малоросійському костюмі.

— Громадяни, спати пора, погасили б свічку.

— Тобто як — свічку? Це ж вагон…

— А так — безпечніше якось… З поля всі вікна видно — миготять.

У вагоні зразу замовкли. Особливо виразно постукували колеса. Летіли паровозні іскри в темряву степу. Потім хтось прохрипів, страшенно обурившись:

— Хто сказав «погасити свічку»? (Мовчання. Стало трохи моторошно). Ага, свічку… А самому по чемоданах лазити. А от знайти, хто сказав, і з площадки — під укіс.

Хтось з остраху почав цикати зубом. Панічний голос промовив:

— Минулого тижня я їхав, — у одної жінки два клунки гаком витягли…

— Це неодмінно махновці.