Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 282

Поїзд довго стояв у тиші на полустанку. Катя висунулась у вікно. В темряві тихо шелестіло листя високого дерева. Неосяжним здавалося зоряне небо над цією незрозумілою землею.

Катя сперлась ліктями на раму спущеного вікна. Шелест листя, зірки, теплий запах землі нагадали їй одну ніч. Це було під Парижем, у парку… Кілька чоловік, усі добрі знайомі, петербуржці, приїхали туди на двох автомобілях… В альтанці над ставком, де вечеряли, було дуже хороше. Наче сріблясті хмари, над водою стояли плакучі верби.

Серед тих, що вечеряли, був незнайомий Каті чоловік, німець, який жив колись у Росії. Він добре говорив пофранцузьки. Він був у вечірньому костюмі, без капелюха. Худий, з довгастим нервовим обличчям, з великим лисим лобом і важкими повіками серйозних очей. Він сидів спокійно, поклавши довгі пальці на денце винного бокала. Коли Каті хто-небудь подобався, ставало тепло й лагідно. Липнева ніч над озером наче доторкалась до її напіввідкритих плечей. Крізь листя повзучого винограду над альтанкою видно було зорі. Свічки тепло освітлювали обличчя друзів, нічних метеликів на скатерці, задумливе обличчя незнайомого чоловіка. Катя почувала, що він задумався, поглядаючи на неї. Мабуть, вона була дуже гарна того вечора.

Коли встали з-за столу й пішли темною, як високе склепіння, алеєю в кінець парку до тераси, щоб звідти дивитися на вогні Парижа, німець пішов поруч з Катею.

— Ви не вважаєте, добродійко, що краса не дозволена, неприпустима? — сказав він суворим голосом, підкреслюючи, що він не хотів би надавати словам двозначності. Катя йшла повільно. Як добре, що цей чоловік з нею заговорив, і голос його не глушив шелесту темного склепіння дерев. Ідучи по лівий бік від Каті, німець дивився поперед себе в глибину алеї, де розливалась лілова заграва міста. — Я інженер. Мій батько дуже багатий. Я працюю на великих підприємствах. Мені доводиться мати діло з сотнями тисяч людей. Я бачу і знаю багато з того, що вам не відомо. Пробачте, вам не цікава ця розмова?

Катя обернула до нього голову, мовчки усміхнулась. У відблиску далекої заграви він побачив її очі й усмішку і продовжував:

— Ми живемо, на наше нещастя, на грані двох віків. Один заходить, прекрасний і пишний, другий народжується в скреготі машин і суворих одноманітних фабричних вулиць. Ім’я цьому вікові маса, людська маса, де знищені всі відмінності. Людина — це тільки розумні руки, які керують машинами. Тут інші закони, інший рахунок часу, інша правда. Ви, добродійко, — остання з старого віку. Ось чому мені так сумно дивитись на ваше обличчя. Воно не потрібне новому вікові, як усе некорисне, неповторюване, здатне викликати відмираючі почуття — любов, самопожертву, поезію, сльози щастя… Краса!.. Навіщо?

Це тривожно… Це неприпустимо… Я вас запевняю, — в майбутньому будуть видавати закони проти краси… Вам доводилось чути про роботу на конвейєрі? Це остання американська новина. Філософію роботи коло рухомої стрічки треба впроваджувати в маси… Злодійство, вбивство повинно здаватися менш злочинним, ніж секунда неуважності біля конвейєра… Тепер уявіть собі: в залізні зали майстерень заходить краса, те, що хвилює… Що ж виходить? Плутанина рухів, тремтіння мускулів, руки допускають секунди спізнень, неточності… З секундних помилок складаються години, з годин — катастрофи… Мій завод починає викидати продукцію нижчої якості, ніж завод сусідній… Гине підприємство… Десь зазнає краху банк… Десь біржа відповіла стрибком на зниження… Хтось вганяє кулю в серце… І все через те, що по заводському цеху пройшла, шарудячи вбранням, злочинно прекрасна жінка.