Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 273

Повз його вікна Дворянською вулицею плентались поранені. Вони йшли наче по вимерлому місту. Деякі сідали на тротуар під стінами, сяк-так перев’язані закривавленим ганчір’ям. Дивилися на порожні вікна, — але не було в кого попросити води і хліба.

Сонце напікало вулицю, не освіжену нічною грозою. За річкою бухало, ахало, стукало. Промчав автомобіль, наповнивши Дворянську хмарами вапнякового пилу, мигнуло перекривлене обличчя військового комісара з чорним ротом. Автомобіль утік вниз, через дерев’яний міст і, як розповідали потім, був розірваний разом з пасажирами артилерійським снарядом. Час спинився, — бій здавався нескінченним. Місто не дихало. Жінки з вищого товариства, вже одягнені в білі плаття, лежали, закривши голови подушками. Комітет Установчих зборів пив вранішній чай, сервірований власницею млина. В підвалі обличчя міністрів здавались трупними. А за річкою бухало, стукало, ахало…

Опівдні Дмитро Степанович підійшов до вікна і, засопівши, відчинив його, неспроможний довше сидіти в сизому тютюновому диму. На вулиці вже не було жодного пораненого. Багато вікон повідхилялись — там скоса поглядало око з-за штори, там металося схвильоване обличчя. З під’їздів виглядали голови, ховались. Скидалося на те, що нема вже більшовиків… Але часта стрільба за річкою?.. Ах, як було нестерпно!..

Раптом — чудо — з-за рогу з’явився, постояв з секунду і пішов серединою вулиці довгоногий офіцер у білому, як сніг, кітелі з високою талією. По халяві його била шабля. На плечах горіли полудневим сонцем, старорежимним щастям золоті погони…

Щось забуте ворухнулося в серці Дмитра Степановича, наче він щось згадав, на щось обурився. З незрозумілою жвавістю він висунувся в вікно і крикнув до офіцера:

— Хай живуть Установчі збори!

Корнет зараз же підморгнув товстому обличчю лікаря і відповів загадково:

— Там побачимо…

А з усіх вікон висувалися, закликали, питали:

— Пане офіцер… Ну, що? Ми взяті? Більшовики втекли?

Дмитро Степанович надів білого картуза, взяв ціпка і, оглянувши себе в дзеркало, вийшов. На вулицю висипав народ, як із церкви. І справді — десь задзвонили в усі дзвони. Юрба з радісним гамором стовпилась на перехресті. Дмитра Степановича схопила за рукав пацієнтка, дама з потрійним підборіддям, штучні квіти на її громіздкому капелюсі пахли нафталіном.

— Доктор, дивіться ж — чехи!

На перехресті вулиць, оточені жінками, стояли з гвинтівками наперевіс два чехи: один сизо-бритий, другий з чорними вусищами. Напружено усміхаючись, вони швидко оглядали дахи, вікна, обличчя. їх елегантні шапочки, френчі з шкіряними гудзиками і нашитим на лівому рукаві відмітним щитком, міцні сумки й патронташі, їх рішучі обличчя —¦ все викликало захоплення, шанобливе здивування. Ці двоє наче звалилися на Дворянську вулицю з іншого світу.