Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 272

Хмара наповзала, погримуючи. Наставала непроглядна темрява. Жодного вогника не видно було ні в місті, ні на річці. Тільки миготіли зірницями гармати.

В місті ніхто не спав. Десь у таємничому підпіллі безперервно засідав комітет Установчих зборів. Добровольці з офіцерських організацій нервувались по квартирах, одягнені і озброєні. Обивателі стояли біля вікон, вдивляючись у моторошну темряву. По вулицях перегукувались патрулі. У проміжках тиші чути було сумовито-дикі гудки паровозів, що вивозили шоїзди на схід.

Ті, що дивились у вікна, бачили звивисту блискавку, яка перебігала від краю неба до краю. Похмуро освітились каламутні води Волги. Проступили обриси барж і пароплавів коло пристаней. Високо над річкою, над бляхою дахів з’явились: озія елеватора, гострий шпиль лютеранської кірки, біла дзвіниця жіночого монастиря, за переказом збудована на гроші мандрівної черниці Сусанни. Погасло. Темрява…

Розкололось небо. Налетів вітер. Страшно завило в коминах. Чехи йшли на штурм.

Чехи наступали рідкими цепами з боку станції Кряж — на залізничний міст і повз салотопні заводи — на зарічну слободу. Нерівна місцевість, гребля, зарості шелюги затримували просування.

Ключем до міста були обидва мости — дерев’яний і залізничний. Артилерія більшовиків, на майдані за елеватором, обстрілювала підступи. Її важкі удари і спалахи підтримували мужність у червоних частинах, не впевнених у досвідченості командного складу.

Наприкінці ночі чехи вдались до хитрості. Поблизу елеватора в бараках жили залишки польських біженців з жінками й дітьми. Чехам це було відомо. Коли їх снаряди почали рватися над елеватором, поляки повибігали з бараків і заметушились, шукаючи схованки. Артилеристи відганяли їх. від гармат матюком і банниками. Коли шестидюймівки гримотіли — приголомшені й засліплені біженці кидались геть… Але ось від амбарів побігла нова юрба жінок. Вони кричали:

— Не стріляйте, проше пана, не стріляйте, благаємо, не губіть нещасних.

З усіх боків вони обступили гармати.

Чудні польські жінки хапались за банник, за колеса гармат, міцно брали під руки, важко висіли на одурілих від гуркоту артилеристах, вчіплювались їм у бороди, валили на брук… Під кофтами у жінок були мундири, під спідницями — галіфе.

— Хлопці, це чехи! — закричав хтось, і голову йому розніс револьверний постріл. Одні боролись, інші кинулись утікати… А чехи вже знімали замки з гармат і відступали, відстрілюючись. І потім, наче крізь землю, зникли в щілинах між амбарами.

Батерея була виведена з строю. Кулемети збиті. Чехи продовжували наступати, охоплюючи засамарську слободу аж до Волги.

Вранці зникли хмари. Сухе сонце вдарило в непромиті вікна квартири Дмитра Степановича. Лікар сидів коло стола, старанно одягнений. Очі його позападали — він не лягав спати. Полоскальниця, піднос і блюдечка були повні недокурків. Інколи він виймав зламаного гребінця і причісував на лоб сиві кучері. Щохвилини він міг сподіватись, що його покличуть до виконання міністерських обов’язків. Виявилось, що він був страшенно честолюбний.