Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 271

Побачивши лікаря у вікні, Говядін одчайдушно махнув рукою, що повинно було означати: «Ради бога, не дивіться, за мною стежать». Озираючись, притулився до стіни під об’явою ревкому, потім кинувся через вулицю і зник під ворітьми. Через хвилину він постукав у лікареву квартиру з чорного ходу.

— Ради бога, зачиніть вікно, за нами стежать, — голосно прошепотів Говядін, входячи в їдальню. — Спустіть штори… Ні, краще не спускайте… Дмитре Степановичу, мене послали до вас…

— Чим можу служити? — насмішкувато спитав лікар, сідаючи за стіл, накритий пропаленою і брудною клейонкою. — Сідайте, розказуйте…

Говядін схопив стільця, кинувся на нього, підібгав під себе ноги і, бризкаючись, голосно зашепотів у саме вухо лікареві:

— Дмитре Степановичу… Тільки що на конспірдтивному засіданні комітету Установчих зборів проголосовано запропонувати вам портфель товариша міністра охорони здоров’я.

— Міністра? — перепитав лікар, опускаючи куточки рота, так що все підборіддя взялося зморшками. — Так, так. А якої республіки?

— Не республіки, а уряду… Ми беремо в свої руки ініціативу боротьби… Ми створюємо фронт… Ми одержуємо машину, щоб друкувати гроші… З чехословацьким корпусом на чолі прямуємо на Москву… Скликаємо Установчі збори… І це — ми, розумієте — ми… Сьогодні була запекла сутичка. Есери й меншовики вимагали всі портфелі. Але ми, земці, відстояли вас, провели ваш портфель… Я пишаюсь. Ви погоджуєтесь?

Якраз у цей час так страшно бухнуло за річкою Самаркою, — на столі задзвеніли склянки, — що Говядін схопився, взявшись за серце:

— Це чехи…

Гримнуло знову, і, здавалось, зовсім близько застукотів кулемет. Говядін, зовсім білий, знову сів, підібгавши ногу.

— А це червона наволоч… У них кулемети на елеваторі… Але сумніватись не можна — чехи беруть місто… Вони візьмуть місто…

— Власне, я погоджуюсь, — пробасив Дмитро Степанович. — Хочете чаю, тільки холодний?

Відмовившись від чаю, в нестямі, Говядін шепотів:

— На чолі уряду стоять патріоти — найчесніші люди, найблагородніші особи… Вольський, ви його знаєте, — присяжний повірений з Твері, чудова людина… Штабскапітан Фортунатов… Климушкін — це наш, самарський, теж дуже благородна людина… Всі есери, непримиренні борці… Ждуть навіть самого Чернова, — але це величезна таємниця… Він бореться з більшовиками на півночі… Офіцерські кола в найтіснішому блоку з нами… Від військових висувається полковник Галкін… Кажуть, що це новий Дантон… Словом, все готове. Ждемо тільки штурму… За всіма даними, чехи призначили штурм на сьогоднішню ніч… Я — від міліції. Це страшенно небезпечно і клопітно… Але треба ж воювати, треба жертвувати собою…

За вікном залунали гучні й нестройні звуки військових сурм — «Інтернаціонал». Говядін зігнувся, ліг головою на живіт Дмитра Степановича; солом’яне волосся його здавалося неживим, як у ляльки.

Сонце зайшло за грозову хмару. Ніч не принесла прохолоди. Зірки оповило імлою. Гарматні удари за річкою стали частіші й гучніші. Від розривів двигтіли будинки. Шестидюймова батарея більшовиків, що стояла за елеватором, відповідала в темряву. Стукотіли кулемети на дахах. За Самаркою, в слободі, куди ліг дерев’яний міст, неголосно ляскали постріли червоноармійських сторожових охорон.