Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 274

— Ура! — закричали в юрбі кілька чиновників. — Хай живуть чехи! Качати їх! Берись!

Дмитро Степанович, протовпившись і сопучи, хотів виголосити достойне привітання, але від хвилювання у нього пересохло горло, і він поспішив на конспіративну квартиру, де його ждали високі обов’язки.

В підвалі коло млина було порожньо, — тільки тютюновий перегар, наїжачені недокурками попільниці, і кінець стола спав блондин, припавши до помальованих носатими пиками паперів. Дмитро Степанович торкнув його за плече. Блондин глибоко зітхнув, підвів бородате обличчя з блукаючими спросоння світло-голубими очима:

— В чому річ?

— Де уряд? — суворо спитав Дмитро Степанович. — З вами говорить товариш міністра охорони здоров’я.

— А, доктор Булавін, — сказав блондин. — Тьху, чорт, а я теє… Ну, як у місті?

— Не все ще ліквідовано. Але це кінець. На Дворянській — чеські патрулі.

Блондин роззявив зубатого рота і зареготав;

— Здорово! Ох, чорт, ловко! Значить, уряд збереться тут рівно о третій. Якщо все буде благополучно — надвечір переберемося в краще приміщення…

— Пробачте… — у Дмитра Степановича промайнула страшна догадка. — Я говорю з членом ЦК партії? Ви не Авксентьєв?

Блондин відповів невиразним рухом, що ніби говорив: «Що ж тут вдієш…» Задзвонив телефон. Він схопив з стола трубку.

— Ідіть, доктор, ваше місце зараз на вулиці… Пам’ятайте, ми не повинні допустити ексцесів. Ви представник буржуазної інтелігенції, — вгамуйте їх запал… А то, знаєте, — він підморгнув, — буде незручно потім…

Лікар вийшов. Все місто тепер висипало на вулиці. Вітались, як на Великдень. Поздоровляли. Повідомляли новини:

— Більшовики тисячами кидаються в Самарку… Пливуть собі на цей бік…

— Ну і б’ють же їх…

— А потонуло скільки… Безліч…

— Це правда, — трохи нижче міста вся Волга в трупах…

— І слава творцеві, я скажу… За гріх це не вважаю…

— Правда, собакам собача смерть…

— Панове, чули? Паламаря з дзвіниці скинули…

— Хто? Більшовики?

— Щоб не дзвонив… Називається — грюкнули дверима… Я ще розумію — кого-небудь, але паламаря за що?

— Куди ви, куди, папаша?

— Вниз. Хочу на амбар подивитись. Чи цілий…

— Збожеволіли. На пристанях ще більшовики.

— Дмитре Степановичу, діждались денька!.. Ви куди такий заклопотаний?

— Та от — обрали товаришем міністра…

— Поздоровляю, ваше превосходительство…

— Ну, поки що ні з чим… Москви поки що не взяли…

— Е, доктор, нам би подихати свіжим повітрям, і за те спасибі…

В юрбі войовничо пропливали золоті погони. Це був символ усього старого, затишного, усього, що охоронялось. Рішучим кроком пройшов загін офіцерів, його супроводили, кривляючись, хлопчаки. Сміялись пишно вбрані жінки. Юрба звертала з Садової на Дворянську мимо недоладно розкішного, викладеного зеленими кахлями особняка Курліної. Якийсь чоловічина кинувся в юрбу…

— Що таке? Що трапилось?

— Пане офіцер, у цьому дворі більшовики, двоє за дровами…

— Ага… Панове, панове, проходьте.

— Куди це офіцери побігли?

— Панове, панове, ніякої паніки…

— Чекістів знайшли!

— Дмитре Степановичу, відійдімо все-таки, а то коли б…