Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 266

— Сволота, — прошепотів Соколовський.

Коли вийшли на вулицю, він схопив Телєгіна за рукав:

— Ну? Що ти скажеш?

— Формально він має рацію. А по суті — саботаж, звичайно.

Саботаж? Ну, ні… Тут гра більша… Я повернусь, застрелю його…

— Облиш, Соколовський, не дурій…

— Зрада, я тобі кажу — тут зрада, — бурмотів Соколовський. — Гимзі щодня доносять: у штабі пияцтво. Сорокін розігнав комісарів. А спробуй підступись. Сорокін — цар і бог в армії, чорт його знає, люблять за хоробрість, — своя людина. А начштабу, ти знаєш, хто такий? Бєляков, царський полковник… Зрозумів — який вузол? Ну, їдьмо… Проскочимо, як ти думаєш?

Начштабу торкнув дзвінок, — в дверях виразно з’явився черговий.

— Дізнайтесь, в якому стані головком, — сказав Бєляков, суворо дивлячись у папери.

— Товариш Сорокін у їдальні. Стан — півградуса.

Черговий ждав, поки начштабу не усміхнеться знехотя, тоді значливо усміхнувся і він:

— З ним — Зінка.

— Гаразд. Ідіть.

Бєляков пройшов у відділ служби зв’язку. Переглянув телефонограми. Підписав чітко, дрібним почерком кілька паперів і в коридорі, коло крайніх дверей, затримався на мить. За дверима чути було тихий дзвін гітарних струн. Начштабу вийняв хустинку, обтер міцну червону шию, постукав і, не дожидаючи відповіді, увійшов.

Посеред кімнати коло стола, накритого розгорнутими газетами і заставленого брудним посудом та чарками, сидів Сорокін, відгорнувши широкі рукава черкески. Вродливе обличчя його було таке саме похмуре. Пасмо темного волосся падало на мокрий лоб. Розширеними зіницями він витріщився на Бєлякова. Збоку на табуретці сиділа Зінка, поклавши ногу на ногу, так що видно було підв’язки й мережива, і перебирала струни гітари. Це була молоденька Жінка з яскравим офарбленням синіх очей і вологих губів, з тоненьким і рішучим носиком, з розпатланим, високо піднятим русявим волоссям. І тільки хворі зморшки коло рота, правда — ледве помітні, надавали її ніжному обличчю виразу звіряти, яке уміє кусатися. За документами вона була звідкілясь з Омська, дочка залізничного робітника, чому, звичайно, ніхто не вірив, не вірили і тому, що їй вісімнадцять років, ні її прізвищу — Канавіна, ні її імені — Зінаїда. Але вона чудово писала на друкарській машинці, пила горілку, грала на гітарі і співала звабливі романси. Сорокін обіцяв власноручно застрелити її при першій спробі розводити в штабі білогвардійську гниль і плісняву. На тому й заспокоїлись.

— Гарно, нічого сказати, — промовив Бєляков, хитаючи головою і про всяк випадок тримаючись коло дверей. — В яке ти мене ставиш становище? З’являються два явних цекісти, погрожують мітингами, і ти негайно перекидаєшся на їх бік… Ще простіше, іди до апарата, телеграфуй в Катеринодар, — негайно тобі пришлють єврейчика, він тобі сформує штаб, він з тобою в ліжку буде спати, ходити з тобою у відхідок, всі думки твої візьме на облік. Справді, жах! У головкома Сорокіна ухил до диктатури! Ну і йди під контроль… А мене звільни… Розстріляти мене ти можеш… Аає в присутності підлеглих погрожувати револьвером я не дозволю… Яка ж після цього дисципліна!.. Чорт тебе візьми, справді.