Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 268

У штабі почався переполох. Ще зранку сьогодні телеграфна лінія не відповідала, а зараз звідти посипалась купа божевільних донесень. Можна було розібрати тільки, що білі, швидко просуваючись у напрямку Сосика — Уманська, женуть поперед себе ешелони червоних, що рятуються в паніці. Передні з них, докотившись до ставки, почали грабіж на станції і в станиці. Кубанці відкрили стрільбу. Зав’язався бій.

Сорокін вилетів за ворота на рижій рослій злій кобилі. За ним — півсотні конвою в черкесках, з розмаяними за спиною башликами, з кривими шаблями. Сорокін сидів як влитий у сідлі. Шапки на ньому не було, щоб його зразу впізнали. Вродлива голова відкинута, вітер рвав волосся, рукава й поли черкески. Він був ще п’яний, рішучий, блідий. Очі дивилися пронизливо, погляд їх був страшний. Коні шалено скакали, за ними хмарою здіймалась курява.

Поблизу вокзалу з-за живоплоту залунали постріли. Кілька конвойців голосно крикнули, один покотився з коня, але Сорокін навіть не обернувся. Він дивився туди, де між товарними поїздами кричала, кишіла й перебігала сіра маса бійців.

Його впізнали здалека. Багато хто поліз на дахи вагонів. В юрбі махали гвинтівками, горлали. Сорокін, не зменшуючи ходу, перестрибнув через огорожу вокзального садочка й вилетів на колії, в саму гущу бійців. Коня його схопили за поводи. Він підняв над головою руки і крикнув:

— Товариші, соратники, бійці! Що трапилось? Що за стрільба? Чому паніка? Хто вам голови морочить? Яка сволоч?

— Нас зрадили! — провив панічний голос.

— Командири нас продали! Зняли фронт! — закричали голоси. І весь багатотисячний натовп на коліях, у вагонах заревів:

— Продали нас… Армія вся розбита… Геть командуючого! Бий командуючого!

Залунав свист, вереск, наче налетів диявольський вітер. Завищали, зводячись дибки, коні конвойних. До Сорокіна вже протовплювались перекривлені обличчя, чорні руки. І він закричав так, що сильна шия його роздулась:

— Мовчать! Ви не революційна армія… Отара бандитів і наволочі… Видати мені шкурників і панікерів… Видати мені білогвардійських провокаторів!

Він раптом штовхнув кобилу, і вона, махнувши передом, врізалась глибше в юрбу. Сорокін, перехилившись з сідла, показав пальцем:

— Ось він!

Мимоволі юрба обернулась до того, на кого він вказав. Це був високий, з великим носом, худий чоловік. Він зблід, розчепірив лікті, задкуючи. Чи знав його дійсно Сорокін, чи жертвував ним, як першим, хто потрапив під руки, рятуючи становище, — невідомо… Юрбі потрібна була кров. Сорокін вихопив криву шаблю і, навідліг свиснувши нею, ударив високого чоловіка по довгій шиї. Кров сильним струменем бризнула в морду кобилі.

— Так революційна армія розправляється з ворогами народу.

Сорокін знову штовхнув кобилу і, помахуючи закривавленою шаблею, страшний і блідий, крутився в юрбі, лаючись, погрожуючи, заспокоюючи:

— Ніякого розгрому нема… Розвідники й білі агенти навмисне роздувають паніку… Це вони штовхають вас на грабіж, зривають дисципліну… Хто сказав, що нас розбили? Хто бачив, як нас били? Ти, чи що, мерзотнику, бачив? Товариші, я водив вас у бій, ви мене знаєте… У мене самого двадцять шість ран! Вимагаю негайно припинити грабіж! Всі по ешелонах! Сьогодні я поведу вас у наступ… А боягузів і шкурників жде розправа народного гніву…