Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 211

Рощин слухав, опустивши очі. Пальці його, що тримали цигарку, тремтіли. Тетькін колупав гірчичну пляму на скатерці.

— Так от, — вже отамана нема живого, цвіт козачої знаті закопаний у яру за містом, — кров на східцях заво- дала про помсту, Влада бідноти… Персонально мені байдуже, чи гуталін варити, чи ще щось інше… Вийшов живим із світової війни і ціню одне — дихання життя, пробачте за порівняння; в окопах багато книжок прочитав, і порівняння у мене літературні… Так от… — Він озирнувся на двері і заговорив тихіше: — Примирюсь з усяким життєвим ладом, якщо побачу людей щасливими… Не більшовик, зрозумійте, Вадиме Петровичу… (Знову руки до грудей). Мені самому багато не треба: шматок хліба, пучку тютюну та щирим словом з ким-небудь перемовитись… — Він зніяковіло засміявся. — Але в тім-бо й річ, що у нас робітники нарікають, про обивателів і не кажу… Про військового комісара, товариша Бройницького, чули? Раджу вам: побачите, — мчить його автомобіль, — ховайтеся. Вискочив він негайно після взяття Ростова. Як тільки що: «Мене, — кричить, — високо цінить товариш Ленін, я особисто телеграфуватиму товаришеві Леніну…» Оточив себе карним елементом, — реквізиції, розстріли. Ночами на вулицях роздягають, кого тільки попадуть. Поводиться, як бандит… Що ж це таке? Куди йде реквізоване?.. І, знає те, ревком з ним вдіяти нічого не може. Бояться… Не вірю я, щоб він був ідейною людиною… Пролетарській ідеї він більше шкоди наробить, ніж… (Але тут Тетькін, бачачи, що далеко зайшов, одвернувся, засопів і знову, вже без слів, став прикладати руки до грудей).