Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 201

Дев’ятого лютого генерал Корнілов вивів свою маленьку Добровольчу армію, що складалася вся з офіцерів, юнкерів і кадетів, обози генералів і особливо важних біженців з Ростова за Дон, у степи.

Маленький, з калмицьким обличчям, сердитий генерал ішов у авангарді військ пішки, з солдатським мішком за плечима. В одному з возів, в обозі, їхав прикритий тигровою ковдрою, нещасний, хворий на бронхіт генерал Денікін.

За вагоном пливли бурі степи, з яких зійшов сніг. У розбите вікно віяв свіжий вітер, що пахнув розталою землею. Катя дивилася в вікно. Її голова і груди були запнуті оренбурзькою хусткою, зав’язаною на спині вузлом. Рощин, у солдатській шинелі й подертому картузі, простягнувши ноги, дрімав. Поїзд ішов повільно. Ось потягнулись голі, з притисненими до стовбурів гілками, високі дерева, густо обсаджені гніздами. Зграї граків кружляли над ними, розгойдувались на гіллі. Катя підсунулась ближче до вікна. Граки кричали тривожно, дико — по-весняному, так само, як кричали в далекому дитинстві, — про весняні води, про тумани, про перші грози.

Катя і Рощин їхали на південь, — куди? В Ростов, у Новочеркаськ, в донецькі станиці? Туди, де заплутувався вузол громадянської війни. Рощин спав, схиливши голову, небрите обличчя було худе, різкі зморшки виступали біля рота, скривленого гидливо. І раптом Каті стало страшно: це було не його обличчя, — чуже, гостроносе… У вікно вітер ніс крики граків. Похитуючись на стрілках, повільно просувався вагон. Болотяним шляхом, що навскоси йшов у степ, тягнулись вози, — кудлаті конячки, тачанки, заліплені гряззю, бородаті, чужі, страшні люди. Рощиц завів уві сні чи то хропіння, чи то стогін, хриплуватий, болісний. Тоді Катя тремтячими руками доторкнулась до його обличчя:

— Вадиме, Вадиме…

Він раптово обірвав страшну ноту, розплющив безтямні очі.

— Тьху, чорт, сниться гидота…

Вагон спинився. Тепер почулися, крім грачиних, людські голоси. Пробігли в чоловічих чоботях жінки з мішками, штовхаючись, показуючи білі литки, полізли в товарний вагон. У вікно купе, прямо на Катю, просунулась у засмальцьованому картузі патлата голова, від самих ведмежих очей заросла бородою, збитою в пасма.

— Кулеметика, бува, не продаєте?

На верхній полиці крекнули, хтось сильно повернувся, веселим голосом відповів:

— Гарматки є, а кулеметики всі розпродали.

— Гармати нам не потрібні, — сказав мужик, роззявляючи великого рота, так що борода розійшлась на два боки віником… Він вліз з ліктями у вікно, хитцо оглядаючи середину купе, — чи не можна ще щось приторгувати? З верхньої койки зіскочив рослий солдат, — широке обличчя, голубі дитячі очі, ладний бритий череп. Затягнув сильним рухом паска на шинелі.

— Тобі, дядьку, не воювати, на піч пора, шептунів пускати.

— Це правда, — сказав мужик, — що на піч. Ні, солдате, тепер на печі не влежиш. Спати не дадуть. Якось же харчуватися треба.

— Розбоєм?

— Ну, ти скажеш…

— А навіщо тобі кулемет?