Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 199

Третій з лівого боку прочитав, усміхнувся в вуса, написав на тій самій записці відповідь…

Головуючий, не поспішаючи, дивлячись на вікно, де бушувала завірюха, порвав записочку на дрібні клаптики.

— Армії нема, продовольства нема, доповідач має рацію, ми борсаємось у порожнечі, — промовив він глухуватим голосом. — Німці наступають і будуть наступати. Доповідач має рацію…

— Але це кінець? Який же вихід? Капітулювати? Іти в підпілля? — перебили голоси.

— Який вихід? — Він примружився. — Битися. Битися жорстоко. Розбити німців. А якщо зараз не розіб’ємо, — відступимо в Москву. Німці візьмуть Москву, — відступимо на Урал. Створимо Урало-Кузнецьку республіку. Там — вугілля, залізо і бойовий пролетаріат. Евакуюємо туди пітерських робітників. Чудова справа. А коли треба буде, — відступатимемо хоч до Камчатки. Одне, одне треба пам’ятати: зберегти цвіт робітничого класу, не дати його вирізати. І ми знову займемо Москву й Пітер… На Заході ще двадцять разів переміниться… Похнюпити носи, хапатися за голову — не більшовицьке це діло…

З несподіваною жвавістю він схопився з високого крісла, побіг, руки в кишенях, до дубових дверей, відчинив половинку. З коридора, з густих випарів і тьмяного світла присунулись до нього вусаті, худі, зморшкуваті обличчя, блискучі очі пітерських робітників… Він підняв велику руку, Замазану чорнилом:

— Товариші, Соціалістична Батьківщина в небезпеці!..

II

На початку зими на вузлових станціях південноросійських залізниць зустрічалися два людські потоки, З півночі в донські, кубанські, терські, багаті хлібом місцевості втікали від апокаліпсичного жаху громадські діячі, переодягнені військові, комерсанти, поліцейські, поміщики з палаючих садиб, аферисти, актори, письменники, чиновники, підлітки, що зачули часи Фенімора Купера, словом, — ще недавно галасливе й різноманітне населення обох столиць.

Назустріч з півдня рухалась суцільною масою закавказька мільйонна армія із зброєю, гарматами, снарядами, вагонами солі, цукру, мануфактури. На перехрестях створювалась тиснява, де орудували білогвардійські шпигуни. Козаки-станичники виїжджали до поїздів скуповувати зброю, багаті мужики міняли хліб і сало на мануфактуру. Шмигляли бандити і дрібні шахраї. Спійманих уколошкували тут же на коліях.

Червоногвардійські заслони були надто слабкі, їх проривали, як павутиння. Тут були степи, воля. Тут ще в давню давнину ходили в шапках набакир. Все було неміцне, плинне, невиразне. Сьогодні перекрикували іногородні, малоземельні й обирали Совдеп, а другого дня станичні козаки розганяли шаблями комуністів і надсилали гінця, — з листом у шапці, — в Новочеркаськ до отамана Каледіна. Чхали тут на пітерську владу.

Але з кінця листопада пітерська влада почала вже розмовляти серйозно. Створювались перші революційні загони, — це були ешелони матросів, робітників, бездомних фронтовиків, що пересувалися в побитих вагонах. Вони не дуже слухали командування, бушували, билися люто, але при найменшій невдачі відкочувались і на грандіозних мітингах після бою погрожували розірвати командирів.