Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 197

Вадим Петрович скорився. Сидів у Самарі, не виходячи з лікаревої квартири. Їв, спав. Але — забути! Розгортаючи щоранку «Вестник Самарского совета», іцо друкувався на обгортковому папері, стискав щелепи. Кожен рядок шмагав, як хлист.

«… Всеросійський з’їзд Рад селянських депутатів закликає селян, робітників і солдатів Німеччини і Австро-Угорщини дати нещадну відсіч імперіалістичним вимогам своїх урядів… Закликає солдатів, селян і робітників Франції, Англії і Італії примусити свої криваві уряди негайно укласти чесний демократичний мир усіх народів… Геть імперіалістичну війну! Хай живе братерство трудящих усіх країн!»

— Забути! Катю, Катю! Тут треба забути себе. Забути тисячолітнє минуле. Колишню велич. Ще століття не минуло, коли Росія диктувала свою волю Європі… Що ж, і все це покірно покласти до ніг німцям? Диктатура пролетаріату! Слова ж які! Дурість! Ох, дурість російська… А мужичок? Ох, мужичок! Заплатить він гірко за свої діла…

— Ні, Дмитре Степановичу, — відповідав Рощин на довгі міркування лікаря за чайним столом, — в Росії ще знайдуться сили… Ми ще не видихались… Ми не гній для ваших німців… Поборемось! Відстоїмо Росію! І покараємо… Покараємо жорстоко… Дайте час…

Катя, третя співбесідниця за самоваром, розуміла з усіх цих суперечок тільки одне, що її коханий, Рощин, нещасний і зазнає жорстоких мук. Коротко обстрижена, кругла голова його взялася сріблом. Худе обличчя з запалими темними очима було наче обгоріле. Коли він говорив, стискаючи важкі руки на рваній клейонці стола: «Ми помстимося! Ми покараємо!» — Каті уявлялось тільки, що от він прийшов додому, ображений, знесилений, змучений, і погрожує комусь: «Зажди-но ти, вже ми з тобою розправимось…» Кому, справді, міг помститись Рощин — ніжний, делікатний, смертельно стомлений? Не цим же обдертим російським солдатам, що випрошували на холодних вулицях хліба й цигарок?.. Катя обережно сідала поруч з чоловіком і гладила його руку. Її заливала ніжність і жалість до нього. Вона не могла відчувати зла: відчувши його до кого-небудь, вона осудила б насамперед себе.

Вона нічого не розуміла в тому, що відбувалося! Революція уявлялась їй грозовою ніччю, що залягла над Росією. Вона боялася деяких слів: наприклад, Совдеп здавався їй лютим словом, ревком — страшним, як ревіння бугая, що просував кучеряву морду крізь пліт у садок, де стояла маленька Катя (була така пригода в дитинстві). Коли вона розгортала коричневий газетний аркуш і читала: «Французький імперіалізм з його страхітливими загарбницькими планами і хижацькими союзами…» — їй уявлявся тихий у голубуватій літній імлі Париж, дух ванілі й смутку, дзюркотливі струмочки вздовж тротуарів, згадувала про незнайомого старого чоловіка, який ходив за Катею всюди і за день перед смертю говорив з нею на лавці в саду: «Ви не повинні мене боятися, у мене грудна жаба, я старий. Зі мною трапилось велике нещастя — я вас покохав. О, яке миле, яке миле ваше обличчя…» «Ну, які ж вони імперіалісти», — думала Катя.