Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 190

Наче плугом пройшлись фронтові ешелони по російських рівнинах, залишаючи позад себе зруйновані вокзали, розбиті поїзди, обдерті міста. По селах і хуторах заскрипіло, забрязкало, — це напилками відпилювали обрізи. Руські люди серйозно осідали на землю. А по хатах, як у давні-прадавні часи, світилася скалка, і жінки натягали основи на прабабчині ткацькі верстати. Час, здавалося, покотився назад, у віджилі віки. Це було взимку, коли починалась друга революція, Жовтнева…

Голодний, розтягуваний селами, наскрізь пройнятий полярним вітром Петербург, оточене ворожим фронтом, розхитуване змовами місто без вугілля і хліба, з погаслими димарями заводів, місто, як оголений мозок людський, — випромінювало в цей час радіохвилями Царськосельської станції шалені вибухи ідей.

— Товариші, — застуджуючи горло, кричав з гранітного цоколю худий чоловічина у фінській шапочці задом наперед, — товариші дезертири, ви обернулися спиною до гадів імпер’ялістів… Ми, пітерські робітники, говоримо вам: правильно, товариші… Ми не хочемо бути найманцями кривавої буржуазії… Геть імпер’ялістичну війну!

— Геть… еть… еть… — ліниво прокотилось по купці бородатих солдатів. Не знімаючи з плечей гвинтівок і торбів з добром, вони стомлено й важко стояли перед пам’ятником імператорові Олександру III. Замітало снігом чорну брилу царя і — під мордою його куцого коня — оратора в розхристаному пальтечку.

— Товариші… Але ми не повинні кидати гвинтівки! Революція в небезпеці… З чотирьох кінців світу піднімається на нас ворог… В його хижих руках — гори золота і страшна нищівна зброя… Він уже тремтить від радості, йому ввижається, як ми захлинаємось у крові… Але ми не похитнемось… Наша зброя — полум’яна віра в світову соціальну революцію… Вона буде, вона близько…

Кінець фрази звіяв вітер. Тут же, біля пам’ятника, спинився для малої нужди широкоплечий чоловік з піднятим коміром. Здавалось, він не помічав ні пам’ятника, ні оратора, ні солдатів з торбами. Але раптом якась фраза привернула його увагу, навіть не фраза, а несамовита віра, з якою вона була викрикнута з-під бронзової кінської морди:

— … Та зрозумійте ж ви… через півроку назавжди знищимо найпроклятіше зло — гроші… Ні голоду, ні злиднів, ні зневаги… Бери, що тобі треба, з громадської кладової… Товариші, а з золота ми збудуємо громадські нужники…

Але тут сніговий вітер залетів глибоко в горлянку ораторові. Згинаючись із злою досадою, він закашлявся і не міг спинитися: розривало легені. Солдати постояли, хитнули високими шапками й пішли, — хто на вокзали, хто через місто за річку. Оратор зліз із цоколю, сковзаючи нігтями по мерзлому граніту. Чоловік з піднятим коміром гукнув до нього неголосно:

— Рубльов, здоров був.

Василь Рубльов, все ще кашляючи, застібав пальтечко. Не подаючи руки, дивився недобрим поглядом на Івана Ілліча Телєгіна.

— Ну? Чого треба?

— Та радий, що зустрів…