Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 188
Олексій Толстой
— Я розумію тільки одне, — глухо сказав Рощин і відвернувся, щоб вона не бачила його спотвореного обличчя, — сліпуча жива цяточка в цьому хаосі — це ваше серце, Катю… Нам з вами розлучатися не можна…
Катя тихо відповіла:
— Я не сміла цього вам сказати… Ну, як же нам розлучитися, друже милий…
Вони дійшли до того місця, де чоловік з відерцем тільки що наліпив на стіну білу невелику афішу, і тому що обоє були схвильовані, то на мить спинилися. При світлі ліхтаря можна було прочитати на афішці: «Всім! Всім! Всім! Революція в небезпеці!..»
— Катерино Дмитрівно, — промовив Рощин, беручи в руки її худеньку руку і продовжуючи повільно йти принишклим в сутінках широким проспектом, в кінці якого все ще не могла догоріти вечірня зоря, — минуть роки, вщухнуть війни, відшумлять революції, і нетлінним залишиться одне тільки — лагідне, ніжне, любиме серце ваше…
Крізь відчинені вікна великих будинків доносились веселі голоси, суперечки, звуки музики. Сутулуватий чоловік з відерцем знову випередив Катю і Рощина і, наліплюючи афішку, обернувся. З-під рваного солом’яного капелюха на них глянули пильні, ненавистю палаючі очі.
ВІСІМНАДЦЯТИЙ РІК
В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого.
І
Все було скінчено. По спорожнілих вулицях принишклого Петербурга морозний вітер гнав паперове сміття — обривки військових наказів, театральних афіш, відозв до «совісті й патріотизму» російського народу. Різнокольорові клапті паперу з присохлим на них клейстером, зловісно шарудячи, повзли разом з сніговими зміями заметілі.
Це було все, що залишилось від ще недавно галасливої і п’яної метушні столиці. Пішли гулящі юрби з майданів і вулиць. Спорожнів Зимовий палац, пробитий крізь дах снарядом з «Аврорьі». Втекли в безвість члени Тимчасового уряду, впливові банкіри, знамениті генерали… Зникли з обшарпаних і брудних вулиць блискучі екіпажі, пишно вбрані жінки, офіцери, чиновники, громадські діячі з розбурханими думками. Все частіше ночами стукав молоток, забиваючи дошками двері магазинів. Подекуди на вітринах ще виднілись: там — шматочок сиру, там — засохлий пиріжок. Але це тільки збільшувало журбу за зниклим життям. Наляканий прохожий тулився до стіни, скоса поглядаючи на патрулі — на купки рішучих людей, що йшли з червоною зіркою на шапці і з гвинтівкою дулом донизу через плече.
Північний вітер дихав холодом» у темні вікна будинків, залітав у спорожнілі під’їзди, видуваючи примари колишньої розкоші. Страшний був Петербург в кінці сімнадцятого року.
Страшно, незрозуміло, незбагненно. Все скінчилось. Все було скасовано. Вулицю, виметену вітром, перебігав чоловік у подертому капелюсі, з відерцем і щіткою. Він наліплював нові й нові аркуші декретів, і вони лягали білими латками на вікові цоколі будинків. Чини, відзнаки, пенсії, офіцерські погони, буква ять, бог, власність і саме право жити як хочеться — скасовувались. Скасовано! З-під капелюха люто поглядав розліплювач афіш туди, де за дзеркальними вікнами ще блукали по холодних покоях мешканці в валянках, в шубах, — заламуючи пальці, повторювали:
