Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 189

— Що ж це таке? Що буде? Гине Росія, кінець усьому… Смерть!

Підходячи до вікон, бачили: навскоси, коло особняка, де жило його високопревосходительство і де, бувало, городовий виструнчувався, скоса позираючи на сірий фасад, стоїть довга хура, і якісь озброєні люди виносять з навстіж відчинених дверей меблі, килими, картини. Над під’їздом — кумачевий прапорець, і тут же тупцює його високопревосходительство, з бакенбардами, як у Скобелєва, в легкому пальтечку, і сива голова його трясеться. Виселяють! Куди в такий холод? А куди хочеш… І це — високопревосходительство, нерушиму кісточку державного механізму!

Настає ніч. Чорно — ні ліхтаря, ні світла з вікон. Вугілля нема, а кажуть, Смольний заллятий світлом, і в фабричних районах — світло. Над змученим, простріленим містом виє хуртовина, висвистує в дірявих дахах: «Буде нам лихо-о-о-о-о-о». І бухають постріли в темряві. Хто стріляє, навіщо, в кого? Чи не там, де мерехтить заграва, забарвлюючи сніжні хмари? Це горять винні склади… В підвалах, у вині з розбитих бочок, захлинулись люди… Чорт з ними, нехай горять живцем!

О руські люди, руські люди!

Руські люди, ешелон за ешелоном, валили мільйонними юрбами з фронту додому, на села, в степи, в болота, в ліси… До землі, до жінок… У вагонах з вибитими вікнами стояли впритул, густо, не ворушачись, так що й мерця не можна було витягти з тісноти, викинути у вікно. Їхали на буферах, на дахах вагонів. Замерзали, гинули під колесами, проламували голови на габаритах мостів. В сундучках, у вузлах везли добро, що траплялось під руку, — все знадобиться в господарстві: і кулемет, і замок від гармати, і барахло, взяте з мерця, і ручні гранати, гвинтівки, грамофон, і шкіра, зрізана з вагонної койки. Не везли тільки грошей — цей мотлох непридатний був навіть на цигарки.

Повільно повзли ешелони російськими рівнинами. Спинялися знесилені на станції з вибитими вікнами, зірваними дверима. Матірним ревінням зустрічали ешелони кожний вокзал. З дахів стрибали сірі шинелі, клацаючи затворами гвинтівок, кидались шукати начальника станції, щоб тут же рішити прихвосня світової буржуазії. «Давай паровоз!.. Жити тобі обридло, такий-сякий, материн син? Відправляй ешелон…» Бігли до зачахлого паровоза, з якого і машиніст, і кочегар повтікали в степ. «Вугілля, дров! Ламай огорожі, рубай двері, вікна!»

Три роки тому багато не питали, — з ким воювати і за що. Немов небо розкололось, земля затряслась: мобілізація! війна! Народ зрозумів: час для страшних подій настав. Скінчилося старе життя. В руці — гвинтівка. Хай буде що буде, а до старого не повернемось. За століття накипіли кривди.

За три роки взнали, що таке війна. Спереду кулемет і за плечима кулемет, — лежи в лайні, у вошах, поки живий. Потім — здригнулись, запаморочилось у головах, — революція… Опам’ятались, — а ми що ж? Знову нас обманюють? Послухали агітаторів: значить, раніш ми були дурнями, а тепер треба бути розумними… Навоювались, — завертай додому на розправу. Тепер знаємо, в чиє пузо — штик. Тепер — ні царя, ні бога. Тільки ми. Додому, землю ділити!