Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 186

— Ти ще не спиш? — спитав він, блискучими і невидющими очима глянув на Дашу. — Сядь… Я знайшов… ти послухай… — Він перегорнув сторінку і стиха почав читати:

«Триста років тому вітер вільно гуляв по лісах і степових рівнинах, по величезному кладовищу, що звалося Російською землею. Там були обгорілі стіни міст, попіл на тих місцях, де були зола, хрести і кості над зарослими травою шляхами, зграї ворон та вовче виття ночами. Подекуди ще лісовими стежками пробирались останні ватаги бродяг, які давно вже пропили награбовані за десять років боярські шуби, дорогоцінні чаші, перлові оправи з образів. Тепер усе було виграбувано, вичищено на Русі.

Спустошена й безлюдна була Росія. Навіть кримські татари не набігали більше в Дике поле — грабувати було нічого… За десять років Великої Смути самозванці, лиходії і польські зайди пройшли шаблею і вогнем з краю в край усю російську землю. Був страшний голод, — люди їли кінський гній і солонину з людського м’яса. Ходила чорна пошесть. Залишки народу розбрідались на північ до Білого моря, на Урал, в Сибір.

У ці тяжкі дні до обгорілих стін Москви, геть-чисто розореної і спустошеної і на велику силу очищеної від польських загарбників, до величезного цього попелища везли на санях грязькою березневою дорогою зляканого хлопчика, обраного, за порадою патріарха, зубожілими боярами, купцями, яким нічим було торгувати, і суворими з північних і приволзьких земель мужиками в царі московські. Новий цар умів тільки плакати й молитися. І він молився і плакав, з острахом і журбою дивлячись у вікно візка на обшарпані, здичавілі юрби російських людей, що вийшли зустрічати його за московські застави. Не було великої віри в нового царя у російських людей. Але жити треба було. Почали жити. Позичили трохи грошей у купців Строганових. Городяни стали одбудовуватись, селяни — орати облоги. Стали висилати кінних і піших добрих людей бити розбійників по дорогах. Жили бідно, суворо. Кланялись низько і Криму, і Литві, і шведам. Берегли віру. Знали, що є одна тільки сила: дужий, спритний, легкий народ. Надіялись перетерпіти і перетерпіли. І знову почали заселятися спустошені місця, порослі бур’яном…»

Іван Ілліч закрив книгу:

— Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… А онук цього хлопчика, якого силоміць у Москву на санях привезли, Петербург збудував… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…

Він фиркнув носом і почав дивитись у вікно, за яким наставав сіренький ранок. Даша прихилилась головою до його плеча, він погладив, поцілував її в волосся:

— Іди спати, боягузко…

Даша засміялась, попрощалася з ним, пішла й обернулась на дверях:

— Іване, а як його Катя любить…

— Ну, чудова ж людина…

Вечір був безвітряний і жаркий. У повітрі пахло бензиновим перегаром і гудроном дерев’яних мостових. По Невському серед випарів, тютюнового диму й пилу рухались строкаті, безладні юрби народу. Ухкаючи, крякаючи, проносились з тріпочучими прапорцями урядові автомобілі. Пронизливі голоси хлопчиків — продавці? газет — вигукували приголомшливі новини, яким ніхто вже не вірив. Шмигляли в юрбі продавці цигарок, сірників і крадених речей. У скверах розляглись на газоні, серед клумб, солдати, лузали насіння.