Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 160

Іван Ілліч дивився, як за вікном в імлистому небі розливалось брудно-ліловим світлом відображення міста. І він ясно відчув, з якою тоскною ненавистю повинні дивитись на це світло ті, хто завивав сьогодні про хліб. Нелюбе, тяжке, остогидле місто… Мозок і воля країни… І ось воно уражене смертельною хворобою… Воно в агонії…

Іван Ілліч вийшов з дому годині о дванадцятій. Туманний широкий проспект був безлюдний. За трохи запітнілим вікном квіткового магазину стояв у кришталевій вазі пишний букет червоних троянд, обсипаних великими краплями води. Іван Ілліч з ніжністю глянув на нього крізь падаючий сніг.

З бічної вулиці з’явився козачий роз’їзд — п’ять чоловік. Крайній з них повернув коня і риссю під’їхав до тротуару, де йшли, тихо і схвильовано розмовляючи, троє людей у кепках. Люди ці спинилися, і один, щось весело кажучи, взяв за поводи козацького коня. Рух цей був такий незвичайний, що у Івана Ілліча здригнулося серце. Але козак засміявся, труснув головою і, пустивши підтюпцем храпатого коня, догнав товаришів, і вони широкою риссю поїхали в імлу проспекту.

Поблизу набережної Іван Ілліч почав зустрічати купки схвильованих обивателів, — видно, після вчорашнього ніхто не міг заспокоїтись: радились, переказували чутки й новини, — багато народу йшло до Неви. Там, вздовж гранітного парапету, чорним мурашником рухалось по снігу кілька тисяч цікавих. Коло самого мосту галасувала купка горланів, — вони кричали до солдатів, які, перепиняючи прохід, стояли впоперек мосту і вздовж аж до самого кінця, ледве видного за імлою падаючого снігу:

— Нащо міст загородили! Пустіть нас!

— Нам до міста треба.

— Це знущання — обивателів утискувати…

— Мости для того, щоб ходити, а не для вашого брата…

— Руські ви чи ні?.. Пустіть нас!

Рослий унтер-офіцер, з чотирма «георгіями», ходив від поручнів до поручнів, брязкаючи великими шпорами. Коли йому крикнули з юрби лайку, він обернув до горланів похмуре, трохи рябе від віспи, жовтувате обличчя:

— Ех, а ще пани, — виражаєтесь. — Закручені вуса його здригались. — Не можу дозволити проходити по мосту… Змушений буду вдатись до зброї в разі непослуху…

— Солдати стріляти не будуть, — знову закричали горлані.

— Поставили тебе, чорта рябого, собаку…

Унтер-офіцер знову обертався і говорив, і хоч голос у нього був хрипкий і уривчастий — військовий, в словах було те саме, що й у всіх у ці дні, — тривожне нерозуміння. Горлані почували це, лаялись і напирали на заставу.

Якийсь довгий, худий чоловік, в криво надітому пенсне, з довгою шиєю, обмотаною шарфом, раптом заговорив голосно і глухо: