Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 162

Ліхтарі не засвічувались тієї ночі. Вікна були темні, під’їзди зачинені. Вздовж імлистої пустелі Невського стояли в козлах гвинтівки. На перехрестях виднілись рослі постаті вартових. Місячне світло поблискувало то на дзеркальному вікні, то на смузі рейок, то на сталі штика. Було тихо і спокійно. Тільки в кожному домі неживим овечим голосом бурмотіли телефонні трубки божевільні слова про події.

Вранці 25 лютого Знаменський майдан був повний війська і поліції. Перед Північним готелем стояли кінні поліцейські на золотистих тонконогих пританцьовуючих конях. Піші поліцейські в чорних шинелях розташувались навколо пам’ятника Олександру III і — купками по майдану. Коло вокзалу стояли козаки в заломлених папахах, з тороками сіна, бородаті й веселі. З боку Невського виднілись брудно-сірі шинелі павловців.

Іван Ілліч з чемоданчиком у руці виліз на кам’яний виступ вокзального в’їзду, звідси було добре видно весь майдан.

Посеред нього на криваво-червоній, брилі граніту, на величезному коні, що опустив від ваги вершника бронзову голову, сидів важкий, як земне тяжіння, імператор, — похмурі плечі його і кругленька шапочка були вкриті снігом. До його підніжжя на майдані напирали з п’ятьох вулиць юрби народу з криками, свистом і лайкою.

Так само, як і вчора на мосту, солдати, особливо ж козаки, що парами ступою під’їжджали до народу, який напирав з усіх боків, потроху лаялись і зубоскалили. В купках городових, рослих і хмурих людей, було мовчання і явна нерішучість. Іван Ілліч добре знав цю тривогу, коли ждеш наказу до бою, — ворог уже на плечах, усім ясно, що треба робити, але з наказом не поспішають, і хвилини тягнуться болісно. Раптом брязнули вокзальні двері, і з’явився на сходах блідий жандармський офіцер з полковницькими погонами, в короткій шинелі. Випроставшись, він оглянув майдан, — світлі очі його сковзнули по обличчю Івана Ілліча… Легко збігши вниз поміж козаками, що розступилися, він почав говорити щось осавулові, піднявши до нього борідку. Осавул з кривою усмішкою слухав його, розсівшись у сідлі. Полковник кивнув у бік Старого Невського й пішов через майдан по снігу підстрибуючою ходою. До нього підбіг пристав, туго переперезаний по величезному животу, рука у нього тремтіла під козирком. А з боку Старого Невського збільшувались крики юрби, що підходила, і нарешті стало чути спів. Івана Ілліча хтось міцно схопив за рукав, поруч з ним видряпався збуджений чоловік, без шапки, з червоним садном через брудне обличчя.

— Братики, козаки! — закричав він тим страшним, надривним голосом, яким кричать перед убивством і кров’ю, диким, степовим голосом, від якого спиняється серце, безумство застилає очі. — Братики, убили мене… Братики, оступіться… Убивають!

Козаки, повернувшись у сідлах, мовчки дивились на нього. Обличчя їх блідли, очі розширялися.

В цей же час на Старому Невському чорно й густо хвилювались голови: підійшла юрба колпінських робітників. Вітром метляло мокрий кумачевий прапор. Кінні поліцейські відокремились від фасаду Північного готелю, і раптом блиснули в руках їх вихоплені широкі шаблі. Несамовитий крик зчинився в юрбі. Іван Ілліч знову побачив жандармського полковника, він біг, підтримуючи кобуру револьвера, і другою рукою махав козакам.