Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 159

— Сто чоловік убито на Литейному?..

— Брешуть… Жінку вагітну застрелили і старика…

— Господи, а старика ж за що?

— Протопопов усім порядкує. А він, знаєте, божевільний…

— Панове, новина… Неймовірно! Загальний страйк!

— Як і вода, й електрика?

— От дав би бог, нарешті…

— Молодці робітники!

— Не радійте, — задавлять…

— Дивіться, коли б вас раніше не задавили, з вашим виразом обличчя…

Іван Ілліч, досадуючи, що змарнував багато часу, пішов по потрібних йому адресах, але нікого не застав удома і, сердитий, знову побрів по Невському.

Вулицею знову котились санки, двірники вийшли згрібати сніг, на перехресті з’явився великий чоловік у чорній шинелі і піднімав над збудженими головами, над розтріпаними думками обивателів магічний жезл порядку — білий кийок. Злорадний прохожий, що перебігав вулицю, обертаючись до городового, думав: «Зажди, голубчику, настане час». Але нікому й на думку не спадало, що час уже настав, і цей колоноподібний вусач з кийком був уже не більш як привид, і що завтра він зникне з перехрестя, з буття, з пам’яті…

— Телєгін, Телєгін! Спинись, глуха тетеря!

До Івана Ілліча підбігав інженер Струков у картузі на потилиці, з шалено веселими очима…

— Куди йдеш? Зайдім-но в кофейню…

Він підхопив Телєгіна під руку і втягнув у кофейню. Тут від сигарного диму щипало за очі. Люди в котелках, в котикових шапках, в розстебнутих шубах сперечались, галасували, схоплювались. Струков протовпився до вікна і сів за столик напроти Івана Ілліча.

— Карбованець падає! — вигукнув він, хапаючись обома руками за столик. — Папери всі летять к чорту. От де сила!.. Розказуй, що бачив…

— Був на Литейному, там стріляли, але, здається, в повітря…

— Що ж ти на все це скажеш?

— Не знаю. По-моєму, уряд серйозно тепер повинен взятися підвозити продовольство.

— Пізно! — закричав Струков, ударяючи по скляній стільниці. — Пізно!.. Ми самі свої власні кишки зжерли… Війні кінець, годі!.. Знаєш, що на заводах кричать? Скликання Ради робітничих депутатів, — ось що вони кричать. І нікому, крім Рад, не вірити!

— Що ти кажеш?

— Це справжнісінький кінець, голубе! Самодержавство лопнуло… Протри очі… Це і не бунт… Це навіть не революція… Це початок хаосу… Хаосище… — На лобі Струкова, впоперек, під краплями поту, набрякла жила. — Через три дні — ні держави, ні армії, ні губернаторів, ні городових… Сто вісімдесят мільйонів патлатих людей. А ти розумієш, — що таке патлата людина? Тигри й носороги — дитячі іграшки. Клітина розкладеного організму, — ось що таке патлата людина. Це дуже страшно. Це — коли в краплі води інфузорії гризуть інфузорій.

— А ну тебе к чорту, — сказав Телєгін, — нічого такого нема й не буде. Ну, так, — революція. Ну то й слава богу.

— Ні! Те, що ти бачив сьогодні, — не революція. Це розпад матерії. Революція прийде ще, прийде… Та ми вже її з тобою не побачимо.

— А може, і так, — сказав Іван Ілліч, встаючи. — Васька Рубльов — оце революція… А ти, Струков, ні. Занадто вже ти галасуєш, премудро розмовляєш…

Іван Ілліч вернувся додому рано і зараз же ліг спати. Але задрімав лише на хвилину, — зітхнув, важко повернувся набік, розплющив очі. Пахло шкірою чемодана, що стояв розкритий на стільці. В цьому чемодані, купленому в Стокгольмі, лежав чудової шкіри срібний несесер — подарунок для Даші. Іван Ілліч почував до нього ніжність і щодня розгортав його з шовковистого паперу і розглядав. Він навіть ясно уявляв собі купе вагона з довгим, як у неросійських поїздах, вікном і, на койці, — Даша в дорожньому платті; на колінах у неї ця дрібничка, що пахне духами і шкірою, — знак безтурботних, чудесних мандрів.