Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 157

— Далі вагон не піде.

На Кам’яноострівському і по всьому Великому проспекту, куди тільки сягало око, стояли трамвайні вагони. На тротуарах було чорно, — ворушився народ. Часом з гуркотом опускалась залізна віконниця на магазинному вікні. Падав мокрий сніжок.

На даху одного вагона з’явився чоловік у довгому розстебнутому пальті, зірвав шапку і очевидно щось закричав. По натовпу прокотилося зітхання «о-о-о-о-о»… Чоловік почав прив’язувати вірьовку до даху трамвая; знову випростався і знову зірвав шапку. «О-о-о-о!» — прокотилося по натовпу. Чоловік стрибнув на брук. Натовп відхлинув, і тоді стало видно, як тісна купа людей, роз’їжджаючись по жовто-брудному снігу, тягне за вірьовку, прив’язану до трамвая. Вагон почав хилитися. Натовп одійшов, засвистали хлопчаки. Але вагон похитався і став на місце. Чути було, як стукнули колеса. Тоді до купки тих, що тягнули, підбігли з усіх боків люди, заклопотано й мовчки стали хапатись за вірьовку. Вагон знову нахилився і раптом упав, — задзвеніло скло. Натовп так само мовчки посунув до перекинутого вагона.

— Пішла писать губернія! — промовив позад Івана Ілліча той самий чиновник з жовтим забрезклим обличчям. І зараз же кілька голосів безладно затягнуло:

Ви жертвою впали в нерівній борні…

По дорозі до Невського Іван Ілліч бачив ті самі здивовані погляди, стурбовані обличчя. Всюди, як маленькі водовороти, навколо вісників новин збирались жадібні слухачі. У під’їздах стояли гладкі швейцари, висувала носа покоївка, оглядаючи вулицю. Якийсь пан з портфелем, з пещеною бородою, в розстебнутій тхорячій шубі питав у двірника:

— Скажіть, голубе, що там за юрба? Що там, власне, діється?

— Хліба вимагають, бунтують, пане.

— Ага!

На перехресті стояла бліда дама, тримаючи на руці склерозну собачку з одвислим тремтячим задом; у всіх, що проходили повз неї, дама питала:

— Що там за юрба?.. Чого вони хочуть?

— Резолюцією пахне, добродійко, — проходячи, вже весело вигукнув пан у тхорячій шубі.

Вздовж тротуару, жваво вимахуючи полами кожушка, ішов робітник; нездорове обличчя його сіпалось.

— Товариші, — раптом, обернувшись, крикнув він надірваним плачучим голосом, — довго будуть кров нашу пити?..

Ось товстощокий офіцер-хлопчак спинив візника і, тримаючись за його пояс, дивився на схвильовані купки народу, немов на затемнення сонця.

— Подивись, подивись! — проридав, проходячи повз нього, робітник.

Юрба більшала, займала тепер усю вулицю, тривожно гуділа й рушила до мосту. У трьох місцях викинули білі прапорці. Прохожі, як тріски по дорозі, втягалися цим потоком. Іван Ілліч перейшов разом з юрбою міст. По туманному, засніженому й рябому від слідів Марсовому полю проскакало кілька вершників. Побачивши юрбу, вони повернули коней і повільно наблизились. Один з них, рум’яний полковник з роздвоєною борідкою, сміючись, взяв під козирок. В юрбі важко й сумно заспівали. З імли Літнього саду, з темного голого гілля злетіли настовбурчені ворони, які злякали колись убивців імператора Павла.