Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 68

— Ну, що там? — нетерпляче запитав Ігор.

— Зараз… — Надя увімкнула підсвічування на камері, й білий промінь, перекресливши темряву, вперся в нерівну кам’яну стіну навпроти. — Ой, як же чудово! Тут цілий грот невеликий — метри зо три завдовжки, близько метра заввишки.

— За камінням там нічого небезпечного не причаїлося?

— Ні. Все проглядається. Чудовиськ наразі не видно. Але живності повно, мов у акваріумі. Найбільша серед них наша приятелька, риба-«локшина». Забилася в дальній закут і махає на мене плавцями. Проганяє, напевно. Піду, піду, потерпи трохи. Я лише сфотографую.

— Надіє! — з жартівливою суворістю обірвав її Ігор. — Не загравай з аборигенами! Краще інформуй, що ти бачиш.

— Уявляєш, шефе, тут корали anthozoa, гілочками, як на дні, але зовсім тонкі.

— Дивно, — здивувався Ігор, — корали — і в печері, в повній темряві. Ну гаразд, із цим удома розберемося. Вилазь. У нас ще чимало справ попереду.

Вони рушили далі, щохвилини зупиняючись, щоб зафіксувати чергового екзотичного мешканця моря, помилуватися незвичайною водорістю, роздивитися химерний корал. Вони пливли без жодного напряму, не намагаючись орієнтуватися — кільцева форма підводного скелястого острівця-атола, куди зробив вимушену посадку дисколіт, не дозволяла збитися зі шляху й заблукати.

Поволі ворушачи ластами, Ігор і Надя ширяли над дном, схожим на по-східному барвистий килим, перемовлялися, жартували і не відчували анінайменшого неспокою: обоє знали, що космічний корабель, хоч його й не видно, зовсім поряд і за його стінами можна за лічені хвилини сховатися від будь-яких небезпек.

Тому, коли краєм ока Ігор помітив крупну тінь, що прослизнула в синяві, він не дуже стривожився. Проте, пам’ятаючи про пережиту напередодні пригоду, за прикладом Роберта запропонував Наді триматися ближче до скель.

— А що це було? — насторожено запитала дівчина.

— Не знаю, не розгледів. Але…

— Що «але»?

— … Схоже, зараз відбудеться повторна демонстрація…

І справді, тінь знову з’явилася в полі зору, але цього разу не зникла, а наблизилася, і у флегматичному щучому силуеті Ігор упізнав учорашню баракуду. «Хоча звідки я взяв, що вчорашня? — промайнуло в голові в Ігоря. — Навряд чи вона тут одна-єдина». Він притулився спиною до каменів поряд з Надею.

— Надійко, — надто вже спокійним голосом сказав Ігор. — Ти, якщо вона вирішить покружляти навколо нас, давай її познімай. А я про всяк випадок підстрахую…

Надя рішуче звела камеру, націлилася на баракуду, яка вже пливла просто на них. Злякавшись різкого руху, хижачка круто злетіла вгору, виконала підводне сальто з розвертом і повернула назад, до межі видимості.

— Якщо вона поткнеться ще раз, — пообіцяв Ігор, — я її порішу.

— Стривай! — Надя розчервонілася, очі її азартно блищали. — Все-таки я знімала далеченько, багато параметрів можуть не вийти.

— І що ти пропонуєш?

— Хай підійде ближче.