Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 5

Андрієві раптом подумалося, що він не лише не розкладав — жодного разу в житті не бачив багаття. Звісно, не вогнища з історичних фільмів, а справжнього, живого багаття. Чи міг він колись припустити, що від архаїчного відкритого полум’я залежатиме його власне життя? Але, втім, не все втрачено. Чом би йому, людині космічного віку, не зуміти те, що робили — і без особливих зусиль — люди віку печерного?

Андрій вирішив почати з самого початку, тобто з добування вогню тертям. Незважаючи на фізичну кволість, розум працював швидко й чітко. Андрій відібрав з купи хмизу цілком сухий уламок, розщепив його вздовж, плоскою частиною поклав на землю. Відтак зробив у поліні за допомогою гострого прямого сучка заглиблення, всівся на «пеес» і, затиснувши поліно ногами, почав швидко обертати паличку між долонями. За годину його руки вкрилися пухирями, але жодних ознак вогню не було й зазору. Лише нерівна ямка, відполірована кінцем сучка, перетворилася на дзеркальну сяючу лунку. Стало ясно, що печерної людини з нього не вийде. Треба збільшити тертя і швидкість обертання, вирішив Андрій.

Винаходити нічого не довелося, в дитинстві він переглянув достатньо фільмів про індіанців і чудово уявляв собі короткий смичок-лук, тятива якого обкручувалася навколо обертової палички для добування вогню. Андрій відірвав від скатертини довгий клапоть, підібрав відповідну пружну гілку, натягнув імпровізовану тятиву. Лук вийшов непоказний, проте, рухаючи ним вперед-назад, вдалося добитися цілком пристойної швидкості обертання сучка. Через якийсь час у лунці з’явився дрібний деревний порох. Андрій наснажився, наліг, але димку, який, здавалося, ось-ось з’явиться, все не було. Андрій помацав пальцем лунку: її стінки були ледве теплими. «Кепсько, — подумав Андрій. — Вогонь потрібен сьогодні. Завтра буде пізно».

Він заплющив очі, зосередився, опанував себе. Відтак устав, приніс назад лук і знову взявся за обертання. Добути вогонь тертям він уже не розраховував, але одержувана деревна пудра може послужити чудовим горючим матеріалом, якщо викресати на неї іскру.

Коли пороху набралося з пригорщу, Андрій дбайливо обклав його з усіх боків нитками і клаптиками від скатертини й, похитуючись, подався шукати камінь для кресала. Назад він повернувся через годину, приповз рачки — сил іти вже не було. Подивився на заготовлені дрова і, зовсім по-дитячому схлипнувши, раптом заплакав, розмазуючи по обличчю інопланетний бруд. У цій чортовій дірі не знайшлося каменя! Жодного — круглого, гострого чи квадратного, лише глина, глина, глина…

І раптом на Андрія зійшов спокій. З відходом останньої надії зникли, випарувалися метушня, хвилювання, злість. Усе стало остаточно на свої місця. Цю ніч йому не пережити, тому навіщо поповзом тікати від смерті? Страхає те, чого можна уникнути, але ти не знаєш як. А неминуче, виявляється, зовсім не так вже страшне.

«У чому ж причина моєї загибелі? — міркував Андрій, непомітно для себе відмовляючись від власного тіла, не відчуваючи, як холод усе глибше пробирається під шкіру, запускає крижані кігтики в його плоть. — У приладі? Навряд. Радше у самовпевненості. Нашій людській самовпевненості. Десятки років безаварійної роботи «пеесів» — і ми вже в них упевнені абсолютно. А за такою впевненістю йде легковажність. І виходить так, що залежність наша від технічного пристрою — нехай навіть найхитромудрішого — поза всякими пропорціями росте, а автономність як живого, мислячого організму падає».