Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 41

Гіперграма знайшла Олену Бурцен в Улан-Уде на конференції з тибетської медицини. Тільки-но закінчив доповідь відомий професор, що присвятив більшу частину свого життя розшифруванню й аналізові тибетських манускриптів. «Нарешті, — заявив учений, — нам відкрилося мистецтво стародавніх лікарів, що володіли секретом поєднання лікарських препаратів і психотерапії…»

— Ні, що ви на це скажете, — з понурим обуренням звернувся до неї делегат із сусіднього крісла, сухорлявий сутулий чоловік у чорному кімоно. — Навіщо вчитися у пращурів тому, що самі вміємо чудово робити?

— Чудово, та не зовсім, — заперечила Бурцен. — Чудово буде лише тоді, коли людина сама зможе лікувати себе власними ресурсами. А ми, лікарі, будемо лише зрідка допомагати їй, якщо треба.

Знайшовши опонента в такій безпосередній близькості, сутулий делегат споважнів, очі його заблищали. Він уже було відкрив рота, щоб дати гідну відсіч, як у стільниці перед Бурцен засвітився напис: «Термінова інформація».

— Даруйте, — сказала Бурцен сусідові, здивовано витягуючи з інформаційного віконця блакитний конверт гіперграми.

«Ви винні?» — прочитала вона, все ще не розуміючи, про що йде мова. Перевела погляд на підпис: «Санкін, планета Мегера, форстанція «Мегера-1», час виходу на зворотний зв’язок…»

Рука Олени Бурцен дрібно затремтіла. «Дасть мені колись спокій ця клята планета? — подумала вона. — Чи все життя переслідуватиме мов кошмарна примара? І хто це такий Санкін?» Бурцен розірвала гіперграму надвоє, склала половинки, ще раз розірвала навпіл, викинула клаптики в утилізатор.

На трибуну вийшов новий доповідач, почав говорити, але Олена його не чула. Перед очима стояли сірі друковані літери, відкреслені знаком питання: «Ви винні?»

Думки її, не стримуючись більше, покотилися назад, через роки, набираючи швидкість, мов спущений з гори візок. До часу знайомства з Феліксом Бурценом вона вже була свого роду знаменитістю. Ще не у вченому світі, а серед студентів. Вона закінчувала четвертий курс медінституту, і в неї вже були наукові праці. Олена приймала похвали без зарозумілості, але як належне: вона знала, що наука про людську психіку — її лікарське покликання, і головні відкриття ще попереду. У неї були в молодості захоплення, але вона, повертаючись додому з побачення, кожен крок, кожну фразу свого проводиря піддавала безжальному аналізові. Симпатії випаровувалися під спопеляючим променем логіки і психології.

З Феліксом вона познайомилася на перегляді в Будинку кіно. Показували новий фільм модного режисера. Картина була незрозуміла й тягуча. Олена нудьгувала, але піти не наважувалася — кіномани сиділи тихо, благоговіючи перед авторитетом, і вона боялася перешкодити їх таїнству споглядання. Раптом за два ряди попереду хтось підвівся і, ледь пригнувшись, але цілком упевнено, не звертаючи уваги на шикання естетів, почав пробиратися до виходу. Олена скористалася нагодою і прошмигнула услід. «Я вам дуже зобов’язана», — сказала вона на вулиці своєму «рятівникові».