Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 39

Тільки-но голова моя торкнулася подушки, хрусткої і свіжої, як і простирадла, я заснув.

Мені рідко сняться сни. Зазвичай я сплю непробудним, так званим богатирським сном, який повністю, повернувши якийсь внутрішній вимикач, вилучає мене з буття на шість-сім годин. Лише перед пробудженням іноді я бачу невиразні, розпливчасті картини, та й ті не запам’ятовую. Але тієї ночі, незважаючи на втому, спалося кепсько. Снилися, немов караючи за ночі без сновидінь, страхіття. Цілими серіями.

— Облиш її, або я не знаю що зроблю! — приглушеним жіночим голосом закричав раптом кібер.

Побачивши, що я розплющив очі, кібер замовк. Я поглянув на годинник: спав три години. А кібер весь цей час не змовкав.

— Що за безглузді жарти?

— Це не жарти, — винувато відповів робот.

— А що? Колискова для кіберів?

— Ні, не колискова. Один з останніх бурценівських записів, як ви просили. Але якщо вам не сподобалося, я поставлю інший…

— Стоп, стоп! Чий це був голос?

— Олени Бурцен.

— Так… А коли зроблено запис?

Мені негайно відповіли. Вийшла нісенітниця. Я напружився і зміркував, що кібер перевів дату в умовну систему, яку ми з Сааді ввели для форстанції. Перерахував на абсолютний час. Виходило, запис зроблений на третій день, а точніше, на третю ніч перебування Тринадцятої гіперкосмічної на Мегері. Вочевидь, справді розмовляли її учасники. Але як кібер записав інтимну розмову? І навіщо?

— Де ти це почув? — запитав я.

— Тут.

— У цій кімнаті? А хто в ній жив?

Новина прозвучала для мене несподівано. Я не марновірний, але, якби знав, що загиблий учений жив у цій кімнаті, навряд чи з десяти кімнат на форстанції вибрав би саме цю.

— Якого дідька ти записав чужу особисту розмову? — обурився я.

— Я не записував. Я запам’ятав. Я взагалі все запам’ятовую. У мене практично необмежена пам’ять. Її об’єм…

— Гаразд, помовч. Дай подумати. Так. Я попросив тебе програти бурценівські записи? Повтори.

Раптом кібер заговорив моїм голосом:

— «… А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…»

Значить, кібер зрозумів мене буквально. Спрацював якийсь асоціативний ланцюг у його електронному мозку, який увімкнув з десятків і сотень можливих епізодів запис голосу самого Бурцена і його розмови з дружиною. Останньої розмови. На ранок Бурцен і Аніта пішли на маршрут і не повернулися.

Відчуваючи себе так, ніби уриваюся вночі в чужу спальню, я звелів кіберові прокрутити той запис іще раз.

Спочатку зазвучала легка естрадна мелодія, дуже популярна двадцять років тому і знайома мені зі спогадів дитинства. Запхикала сіттара. Відтак пролунав легкий шум кроків.

— Феліксе! — покликав жіночий голос.

— Так! Хто там? — сонно відгукнувся Бурцен. — А, це ти, Олено.

— А ти думав хто?

— Ну що ти, справді…

— Феліксе, мені здається, ти небайдужий до Аніти.

— Перестань верзти нісенітницю.

— Феліксе, облиш її.

— Слухай, давай припинимо цю розмову. Завтра рано вставати.

— Гаразд, я піду. Але прошу: облиш її. Облиш її, або я не знаю що зроблю! — Пролунав жіночий плач.