Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 33

— Що там зараз унизу, професоре?

— Закінчується 25-й сезон. Фаза Червоного сонця і двох супутників. Жарко, сухо, ясно. Не виключені пилові бурі, але це залежить від рослинності.

— Ви побували на Мегері й не знаєте, яка там рослинність?

— Звідки? Люди на Мегері були чотири рази: причому двічі — в один і той самий сезон. Три сезони ми більш-менш собі уявляємо. Флору, фауну. А що діється на планеті в решту пір року, бачив лише той верблюд, якого ніхто не бачив.

— Фольклор?

— Стародавня бедуїнська приказка. Мудрість предків-кочівників.

— Яким же чином ви передбачаєте пилову бурю? Наскільки я пам’ятаю, при даному положенні небесних світил на Мегеру ніхто не висідав.

— Ні, все значно простіше, — засміявся Сааді. — В моєму інституті на Землі створена модель Мегери зі всіма її сонцями й місяцями, температурою й вологістю, тиском і освітленістю. Ми можемо досить точно передбачати фізико-метеорологічну характеристику кожного сезону. А ось як на всі перепади реагує жива природа, змоделювати наразі не вдалося.

— Шкода.

— Чого шкода? Що не в той сезон летимо? Не шкодуйте, Олесю. Для нас форма одягу там завжди однакова: костюм, шолом. Необхідне захисне поле. Чи ви розраховували позасмагати?

Як же, подумав я, засмагнеш там. Так засмагнеш, що потім шукати не буде що. Двоє вже спробували… Думки мимоволі повернулися до експедиції Бурцена:

— Набілю, — запитав я, — ви засуджуєте Бурцена з Анітою?

Професор зітхнув, помовчав.

— То ви все-таки довідалися…

— А ви що гадали? — обурився я. Слово «довідалися» різонуло слух. — І цей факт, що зіграв фатальну роль у тій експедиції, ви думали від мене втаїти? Даруйте, любий професор, але це скидається на нещирість.

— Ну що ви, Олексо! Дуже вас прошу: не розцінюйте мою ухильність таким чином. Ось ви питаєте, чи засуджую я Аніту й Фелікса. А хто я, щоб їх засуджувати? Чи хоча б обговорювати? Я намагаюся не торкатися нічийого особистого життя. Значно більше мене цікавить наука. І Мегера, до якої ми, між іншим, підлітаємо.

Внизу вже вималювалася цеглисто-руда поверхня в щетинистих бородавках горбів. Модуль спланерував на сухий, рівний п’ятачок ґрунту, гойднувся й завмер.

— Ну, куди далі, професоре?

— Форстанція знаходиться десь тут. — Голос мого супутника звучав злегка хрипко, мимоволі виказуючи хвилювання.

Радіокомпас указував на горб метрів за п’ятнадцять від нас. Я вглядівся: приземкуватий, з похилою округлою вершиною, весь покритий бурою кучерявою травою, з якої пружно вибивалися пучки окремих безлистих чагарників, — такий самий горб, як і сусідні. Немов половинку кокосового горіха вкопали в ґрунт. А всередині цього «горішка», під «шкаралупою» силового поля й незламних стін — оснащена лабораторія, житлові відсіки, прилади, інструменти, запас харчових концентратів на декілька років, водний регенератор. При необхідності на форстанції можна сховатися від будь-якої мислимої небезпеки, дати сигнал лиха на Землю, довгий час відсиджуватися, чекаючи допомоги. Освоєння планет завжди починається з будівництва форстанцій. І все-таки космонавти, хоч як це парадоксально, не люблять збудовані для їх-таки власної безпеки надзахищені бункери, намагаються якомога менше часу проводити за товстими стінами. Втім, це я розумію: люди летять через пів-Усесвіту не для того, щоб відсиджуватися в екранованих казематах. Навіть при колонізації поселенці будують свої міста зовсім не поряд з форстанцією першопрохідців, що здавалося б природним, а чи не на протилежному краю планети.