Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 30

При всіх своїх чеснотах Тоцці не належав до категорії так званих мазунів долі. Навпаки, Альберто відрізнявся рідкісною працьовитістю, відданістю науці; до рідних і друзів ставився з повагою. Єдиним недоліком Тоцці, або навіть не недоліком, а слабкістю, як обережно висловився Набіль Сааді, була його ексцентричність.

Екіпаж космічної експедиції сприймав темпераментного італійця по-різному. Командир і його дружина, можливо, тому, що дітей у них не було, з першого дня мовби узяли Альберто під своє заступництво. Масграйв відразу відчув до Тоцці неприязнь і до закінчення експедиції тримався з ним підкреслено сухо, офіційно, розмовляв лише з необхідності. Аніта трималася з Тоцці по-дружньому легко, але при кожній слушній нагоді кепкувала з нього. Сам же Набіль Сааді, судячи з усього, з молодим геологом був коректний, підкреслено ввічливий, але ввічливий доброзичливо, без відчуження. Крім того, відчувалося, що Сааді ще тоді, в Тринадцятій гіперкосмічній, задовго до трагічної смерті геолога, вже відчував до Тоцці якесь співчуття, навіть жалість. За що ж можна жаліти такого щасливчика? Коли я безпосередньо запитав про це Сааді, на секунду він зам’явся, відтак не дуже охоче пояснив. Виявляється, Альберто закохався в Аніту. І не просто закохався — покохав. І без взаємності. Коли Аніта загинула, в Альберто немов щось зламалося. З життєрадісного, усмішливого, товариського хлопця він перетворився на замкнутого, відчуженого від життя чоловіка. Пізніше, на Землі, Набіль намагався знайти Тоцці, але той уникав зустрічей. Казали, що після польоту на Мегеру Альберто так і не оговтався: перестав бачитися з друзями і користувався будь-якою можливістю, щоб відлетіти в космічну експедицію, байдуже куди і байдуже з ким. Політ на Саратан став драматичним фіналом цієї справді сумної долі. Трапилося ось що. Під час обвалу в горах напарник Тоцці був важко поранений. Усюдихід засипало камінням. Ємності батарей, що живили протирадіаційний захист костюмів космогеологів, вистачало на чотири доби. Швидкої допомоги чекати не випадало — вийшла з ладу система аварійного сповіщення. Альберто зняв свої батареї і під’єднав до блоку живлення товариша. Коли їх знайшли рятувальники, геологи лежали без свідомості. Пораненого вдалося повернути до життя. Тоцці рятувати було пізно.

На ранок мене розбудив Сааді й запропонував прогулятися у водний павільйон. Там яскраво й гаряче світило штучне сонце. Декілька чоловік сонно лежали на поролоні, засмагали. Благословляючи безвісного генія, що запропонував запас води на космічних кораблях не ховати в баки, а використовувати для задоволення команди, я почав роздягатися.

— А ви, професоре? Не бажаєте освіжитися? — покликав я, помітивши, що Сааді всідається за столик.

— Купайтеся, я не хочу, — відмовився Сааді.

На ньому, як і вчора, була та сама хламида, але вервечка в руках була вже не коралова, а з невідомих мені бурих кісточок.

Я накупався донесхочу, зробився червоним від засмаги, випив термос чаю, програв Абу-Фейсалові чотири партії й одну звів унічию, але обіцяних одкровень не почув. Підсвідомість професора чіпко тримала свої таємниці, і, схоже, не без допомоги свідомості.