Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 29

— Якби ж то. Прилад зроблений за людськими мірками — через відсутністю інших. Хіба можна поручитися, що в інопланетного розуму будуть ті самі психоритми, що й у нас?

— Гадаєте, ваш прилад нам може стати в нагоді?

— Якщо мозок людини справді приймав випромінювання мегеріанського розуму — а я не знаю, чим ще пояснити видива у Фелікса й Аніти — мир з ними! — то мій детектор розуму ці біоритми має зареєструвати.

«Мовчання детектора нічого не доведе і не спростує мою страхітливу версію», — промайнуло в голові. Я розчаровано зітхнув. Який поворот почав було вимальовуватися! Детектор розуму — ключ до таємниці зникнення людей на Мегері. Надії на прилад Сааді, судячи з усього, слабкі.

— Що ж, чудово, випробуємо ваш психоіндикатор, — без особливого ентузіазму підтримав я професора. — Але час побалакати про людей. Тих, що були з вами, Абу-Фейсале. Мені треба знати, чим жила Тринадцята гіперкосмічна. Уявити обстановку на кораблі й форстанції. З’ясувати, що за люди, що за характери були в експедиції.

— Боюся, про мене вам доведеться розпитати когось іншого, а щодо п’яти моїх товаришів — я до ваших послуг. Щоправда, минуло вже стільки років… Але постараюся пригадати. З кого почнемо, саїде Санкін?

— Розкажіть мені спершу… про Альберто Тоцці.

На планеті, пропеченій шквальним жовтим випромінюванням, єдиними живими створіннями були «броньовані» конусні мутанти, у яких ні очей, ні вух, лише рудиментарні матові кістяні пластини прикривали отвори в панцирі, немов захищаючи примітивний мозок від якоїсь інформації. На цілий сезон конуси-броненосці стали господарями Мегери. Вони бродили всюди, не знаючи небезпеки. Але щось їм підказувало: треба уникати старих, безживних котлованів озер, нехай навіть простерилізованих радіацією. Втім, радіація починала слабшати.

РОЗДІЛ 6

Радіація починала слабшати. Висунувся з каре, покотився вниз один з місяців — і здригнувся, розплився, втрачаючи фокус, радіаційний промінь. Другий місяць відвернув своє лице від слабнучого Жовтого сонця, підставив щоки наразі невидимому Червоному, й Мегера забарвилася в життєстверджуючі рожеві, оранжеві, яскраво-червоні тони. Забарвилися горби, рівнини, западини і немов вимили з атмосфери надмірну жовту радіацію. Здавалося, вся планета прокинулася, зашарілася, спішно почавши готуватися до чогось значного, святкового. Конусним броненосцям, однак, у цьому святі місця не відводилося. У відбитому світлі Червоного сонця вони припиняли рух і застигали загостреними кам’яними горбками.

У рік Тринадцятої гіперкосмічної Альберто Тоцці виповнилося двадцять три. Це був тендітної статури високий чорноволосий юнак з тонкими правильними рисами обличчя. З дитинства він ходив у вундеркіндах. У чотирнадцять років почав навчатися у Палермській вищій технічній школі, у шістнадцять почав публікувати наукові повідомлення, а до двадцятиріччя вже мав учений ступінь. Альберто захоплювалися незліченні італійські родичі, а колеги цінували й поважали Тоцці як талановитого, багатообіцяючого космогеолога.