Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 117

Стас звівся на ноги, і по спині прокотилася хвиля болючої й водночас млосно приємної втоми.

Він ривком розв’язав вузол на рюкзаку, запустив у нього руку, витягнув пакет із наметом. Дістав з кишеньки короткий шланг. Надувати намет самому було незручно, але Стас, повагавшись секунду, вирішив дати своїм підопічним відпочити. Незабаром на невеликому пагорбі, за яким анторгський ліс обривався, галантно пропускаючи гінку, в тугих округлостях закрутів річку, заколихало оранжевими стінками п’ятигранне шатро.

Відкинувши клапан дверей, Стас опустився колінами на край надувної підлоги і з задоволенням роззирнувся. У наметі було не надто просторо, він ще не встиг провітритися, і всередині злегка пахло вогкістю й пластмасою, проте Стас відчував, що на душі полегшало. Ні, не тому, що тепер можна було сховатися від негоди чи небезпеки: прогноз на найближчий тиждень чудовий, а крупних хижаків у лісі ніхто ніколи не зустрічав. Стас подумав, що це радше інстинктивний, від далеких предків успадкований потяг до житла — хай найменшого, найвутлішого, — але все-таки зі стінами й дахом над головою.

— Вам допомогти, Стасе? — просунувши в намет лису голову, поспитав Бурлака. — Ага. Зараз я затягну речі. А Глен тим часом приготує повечеряти.

Сонце занурило в річку темно-червоний бік, у лісі вже западала ніч, але на галявині перед наметом було світло й затишно. На розстеленому аркуші паперу лежала гора бутербродів, фрукти, стояла захоплена передбачливим Бурлакою пласка пляшка альдебаранського лікеру. Бутерброди були свіжими, лікер — ароматним, а Стас продовжував відчувати скутість, думка про заборонене полювання підточувала настрій уїдливим хробачком.

— На Фарголі мені одного разу випало полювати на трекаба, — згадував, зручно спершись ліктем на напівпорожній рюкзак, Бурлака. — Ви бачили трекаба, Стасе?

— Лише в навчальних фільмах. — Перед очима у Стаса спливла страшна істота, схожа на зрощених по всій довжині трьох пітонів, на коротких пазуристих лапах і з тигровими іклами в пащах.

Від огиди Стаса пересмикнуло.

— Ось-ось. Мене так само пересмикнуло, і перший постріл я схибив. І другий теж.

— Далеко бив? — поцікавився Грауфф.

— Та не те щоб дуже. Метрів з шістдесяти. З гладкоствольної далі даремно. Ви знаєте, Стасе, у нас із Гленом принцип — полювати лише з мисливськими рушницями.

— А з іншими й не можна, — буркнув Стас.

— Ну, теж скажете, не «можна», — Бурлака махнув рукою. — Часто-густо палять із карабінів. Та що там карабінів, зі станерів стріляють. Щоб шкуру не попсувати. Так от, віддуплетився я, перезаряджаю, а трекаб на мене на своїх крокодилячих ніжках мов кінь добрячий мчить. Ледве встиг я ще вистрілити, а він уже в п’яти кроках. Конституція в мене, самі бачите, не гімнастична, але на дерево я злетів мов молодий павіан. Усівся на міцнішу гілку, вниз подивився: там вона, потвора ця триголова, стоїть під деревом і на мене дивиться. А погляд такий, що обняв я дерево, а в голові лише одна думка, мов жилочка, б’ється: вміють трекаби по деревах лазити чи ні…